Дж. Т.».
Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, то це був старий Том Редрет, який тільки буркотів і скаржився. Кожен з молодших єгерів радо погодився б їхати замість нього. Але не така була воля сквайра, а воля сквайра закон для його слуг. Ніхто, крім старого Редрета, не наважився б навіть і буркнути.
Наступного ранку ми з ним пішки вирушили до «Адмірала Бенбоу», і там я побачив свою матір у доброму здоров'ї і хорошому настрої. Зі смертю капітана закінчилися всі неприємності, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти наказав полагодити все поламане в корчмі, наново пофарбувати стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі. За прилавком тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов їй також хлопчика на допомогу на час моєї відсутності.
Тільки побачивши цього хлопчика, я вперше зрозумів, на що я йду. До цієї хвилини я думав тільки про пригоди, які на мене чекають, але зовсім забув про дім, який кидаю. І тепер, побачивши цього незграбного чужого хлопчика, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюсь, що я безсовісно мучив його. Робота для нього була зовсім нова, і я мав сотні приводів позловтішатися з нього, коли він помилявся. Я но пропустив жодного з цих приводів.
Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редретом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої народився, з милим старим «Адміралом Бенбоу». Хоча пофарбований, він уже не здавався мені таким дорогим. Одна з моїх останніх думок була про капітана, який часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його шрам на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник.
Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затиснули між Редретом і якимсь огрядним старим джентльменом. Незважаючи на тряску й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув як убитий і проспав усі станції. Мене розбудив удар в спину. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс зупинився перед великим будинком на міській вулиці і що все давно розвиднілося.
— Де ми? — спитав я.
— У Брістолі, — відповів Том. — Виходьте.
Містер Трілоні оселився в готелі біля самих доків, щоб наглядати за роботами на шхуні. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав уздовж набережної повз кораблі усіх видів, оснасток і національностей. На одному судні працювали й співали, на другому матроси висіли в повітрі просто над моєю головою в снастях, що здавалися тонкими, наче павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз мені здавалося, що я бачу його вперше. Новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші фігури на носах кораблів, що побували далеко за океаном. Бачив я багато старих моряків з кільцями у вухах і закрученими бакенбардами, з просмаленими косицями. Бачив я, як погойдувалися вони, йдучи своєю незграбною моряцького ходою.
І сам я теж вирушаю в море! В море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять косички і співають своїх пісень! Вирушаю в море, до таємничого острова, шукати закопані в землю скарби!
Коли я все ще був заглиблений у ці чудові мрії, ми раптом опинилися перед великим готелем і зустріли сквайра Трілоні. Він був одягнений, як морський офіцер, в добротну синю форму. Всміхаючись, ішов він нам назустріч, щосили наслідуючи моряцьку ходу.
— Ось і ви! — вигукнув він. — А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда в зборі.
— О сер! — скрикнув я. — Коли ми відпливаємо?
— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра!
Розділ VIII
ПІД ВИВІСКОЮ «ПІДЗОРНА ТРУБА»
Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сільверу в «Підзорну Трубу», і сказав мені, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і шукатиму маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою над вивіскою.
Я вирушив негайно, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Я пробирався через велику юрбу людей, які штовхалися між фургонів і тюків з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарешті я розшукав потрібну мені таверну.
Вона була маленька, але досить затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах акуратні червоні занавіски, підлога старанно посипана піском. Таверна виходила на дві вулиці. Обоє дверей були розчинені навстіж, і тому у просторій кімнаті з низькою стелею було досить світла, незважаючи на хмари тютюнового диму.
За столиками сиділи здебільшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер біля дверей, не наважуючись увійти.