— Лежали там, — сказав кухар. — Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара уже їх усі витягла звідти. І «Підзорну Трубу» продала разом з усім начинням. А стара поїхала, щоб чекати на мене в умовленому місці. Я сказав би тобі, де саме, бо тобі я цілком довіряю, та боюсь, інші образяться, що я не сказав їм.
— А своїй старій ви цілком довіряєте?
— Джентльмени долі, звичайно, не дуже довіряють один одному. І вони мають слушність. Але мене обдурити не дуже легко. Той, хто спробує підставити мені ніжку, недовго житиме на одному світі з старим Джоном. Одні боялися П'ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт! Боявся мене і пишався мною… Одчайдушна команда була у Флінта. Сам диявол не наважився б піти з нею у відкрите море. Ти знаєш мене, я не хвалько, і ти сам бачив, як легко я з усіма товаришую. Але коли я був квартирмейстером, старі пірати Флінта слухались мене, мов ягнята. Ого-го, який порядочок був на кораблі старого Джона!
— Ну, от що я вам скажу, — відповів матрос. — Спочатку мені ваша справа аж ніяк не подобалась, до цієї розмови, Джон. Але тепер — вдаримо по руках, я згоден.
— Ти хоробрий хлопець, та й з головою, — відповів Сільвер, так міцно потискуючи руку матросові, що навіть бочка загойдалася. — З тебе буде такий добрий джентльмен долі, якого ще не бачили мої очі.
Отут я почав розуміти зміст цих слів. «Джентльменами долі» вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була останнім актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього в команді. Незабаром мені довелося переконатися в цьому. Сільвер тихенько свиснув, і до бочки підсів ще хтось.
— Дік згоджується, — сказав Сільвер.
— О, я знав, що Дік згодиться, — почув я голос другого боцмана, Ізраеля Гендса. — Він не дурень, наш Дік.
Гендс пожував тютюн, сплюнув і вів далі:
— Послухай, Барбекю, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми стояти на місці й чекати погожого вітру? Клянуся громом, мені до смерті набрид капітан Смоллетт! Досить йому командувати! Я хочу жити в капітанській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!
— Ізраель, — сказав Сільвер, — ти завжди був слабкий на голову. Але слухати ти можеш, — принаймні вуха у тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти спатимеш у кубрику, ти працюватимеш щосили, ти будеш слухняний і покірливий, поки я подам сигнал. Покладись у всьому на мене.
— Та я ж і не відмовляюся, — пробурмотів боцман. — Я тільки запитую — коли? Тільки це.
— Коли? Хай йому чорт! — закричав Сільвер. — Ну, гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Як можна пізніше, ось коли! Ми маємо першокласного моряка каштана Смоллетта, що веде корабель для нас. Маємо сквайра і лікаря з картою, а де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби і допоможуть нам навантажити їх на корабель. А тоді побачимо. Коли б я був певен в такому голландському кодлі, як усі ви, я дозволив би капітанові Смоллетту довезти нас до половини зворотного шляху, а тоді б тільки почав діяти.
— Я гадаю, що ми й самі непогані моряки, — устряв Дік.
— Непогані матроси, ти хочеш сказати, — гримнув на нього Сільвер. — Ми можемо тримати, курс. Але хто зможе його правильно прокласти? Ви перші, джентльмени, наплутаєте! Коли б це від мене залежало, то я дозволив би капітанові Смоллетту довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися неправильних розрахунків і видавати прісну воду по чайній ложечці на день. Але я ж знаю, що ви за людці. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на корабель. А дуже шкода. Та ваше щастя в тому, щоб скоріше допастися до випивки. Правду кажучи, у мене серце болить, коли я думаю, що повертатись доведеться з такими людцями, як ви.
— Легше, легше, Джон! — крикнув Ізраель. — Хто ж тобі заперечує?
— Та хіба я мало бачив великих кораблів, що загинули даремно? Хіба мало отаких молодців повісили сушитися на сонечку? — вигукнув Сільвер. — І все тільки через те, що занадто поспішали, поспішали, поспішали. Чуєте ви мене? Я бував у бувальцях на морі і дечому навчився. Коли б ви тільки вміли тримати вірний курс, ви б усі давно вже їздили в каретах. Але куди вам! Знаю я вас! Завтра ж насмокчетесь рому — і на шибеницю!
— Всі знають, в тебе язик підвішений, мов у попа, Джон. Але були ж і інші, які не гірш за тебе вміли командувати й керувати, — сказав Ізраель. — Проте вони не задирали так носа, самі любили порозважатись, але й іншим не заважали.
— Гаразд, — відповів Сільвер. — А де вони тепер? Таким був П'ю — і помер жебраком. Флінт теж був такий — він помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладна була команда, тільки де вона тепер, от у чім річ!