Я ліг на дно жалюгідного човника і поклався на свою долю. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу страшних бурунів, які одразу покінчать усі мої муки. Смерті я не боявся, але болісно було отак лежати й чекати, коли вона прийде.
Так я пролежав, мабуть, кілька годин. Хвилі кидали мене й обдавали бризками. Кожна нова хвиля загрожувала мені неминучою смертю. Поволі мене здолало якесь Ліпше заціпеніння, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися рідні місця і старий «Адмірал Бенбоу».
Розділ XXIV
У ЧОВНИКУ
Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Я побачив, що мене несе вздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривав від мене масив Підзорної Труби, що уривався тут скелями в море.
Зовсім під боком виднілися Буксирна Голова й гора Бізань-щогла. Гора була гола й темна, а Голову обступали скелі в сорок-п'ятдесят футів заввишки і величезні купи зруйнованих скель. Я був не більше як за чверть милі від острова, і першою моєю думкою було веслувати до берега.
Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженнями повалених скель вирували й пінилися буруни. Величезні хвилі, гуркочучи, одна за одною здіймалися вгору в піні й бризках. Наблизитися до берега означало йти на вірну загибель;, або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них злізти.
Та не тільки це лякало мене. На плоских, мов столи, скелях повзали якісь незграбні слизькі потвори, що скидалися на величезних слизняків. Зрідка вони плигали у воду й пірнали. Їх було кілька десятків. Вони гавкали, й оглушлива луна повторювала цей гавкіт серед прибережних скель.
Я вже потім довідався, що то були морські леви — тварини зовсім безневинні. Проте, побачивши їх і прибій біля стрімких скель, я остаточно втратив бажання причалити до берега. Я вирішив, що краще вмерти від голоду в морі, ніж стикатися віч-на-віч з такою небезпекою.
Тим часом виникла інша можливість до мого порятунку. На північ од Буксирної Голови я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. А ще північніше видно було другий мис, Лісистий, як він звався у нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що спускалися до самого моря.
Я пригадав слова Сільвера про північну течію вздовж усього західного берега Острова Скарбів і зрозумів, що вже потрапив у цю течію. Тому я вирішив обминути мис Булінь і, не витрачаючи даремно сили, спробувати причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.
На морі була мертва хвиля. В одному напрямі з течією рівно віяв ніжний південний вітер, і хвилі легко підіймалися й опускалися.
Коли б вітер був поривчастий, я б уже давно потонув. Та навіть при цьому рівному вітрові можна було тільки дивуватись, як легко й вільно йде мій маленький човник. Лежачи на його дні, я не раз бачив, як величезна блакитна хвиля готова була поглинути мене. Але мій човник, підстрибуючи, немов на пружинах, легко злітав на гребінь і плавно спускався вниз, наче птах.
Мало-помалу я посміливішав і вирішив навіть спробувати гребти. Але найменше порушення рівноваги одразу відбивалося на ході човника. Досить мені було ворухнутись, як він замість того, щоб плавно спуститися, так швидко і круто злітав з гребеня хвиль і, розкидаючи бризки, занурювався носом у воду, що у мене голова йшла обертом.
Наляканий, мокрий, я знову ліг на дно. Човник, здавалося, одразу ж опам'ятався і знову легко й вільно помчав між хвиль.
Мені стало ясно, що веслувати не можна. Але як же я міг тоді сподіватися добратись до берега?
Хоч який я був переляканий, але все-таки не розгубився й почав обережно вичерпувати своєю морською шапкою воду з човника. Потім, стежачи за його ходом, я постарався збагнути, чому він так легко ковзає по хвилях. Я помітив, що кожна хвиля зовсім не така рівна й гладка, як здається з берега або з борта корабля. Швидше вона схожа на ланцюг нерівних горбів з гострими вершинами, схилами й долинами. Човник, лавіруючи, сам обирав, так би мовити, найзручніший шлях, уникаючи крутих схилів і урвистих високих гребенів хвилі.
«Прекрасно, — вирішив я. — Отже, треба тільки спокійно лежати і не порушувати рівноваги. Але, вибравши слушну нагоду, можна іноді трохи й повеслувати до берега».
Так я й зробив. Лежачи на ліктях, хоч було це дуже незручно, я час од часу загрібав веслом ї спрямовував човник до острова.
Це була нудна, повільна робота, проте я досяг деяких успіхів. Пливучи повз Лісистий мис, я побачив, що хоч і не можу ще причалити, але все-таки підплив до берега на кількасот ярдів. Я побачив зелені верхівки сосен, які злегка погойдувалися в ранковому бризі, і уже був певен, що причалю до одного з найближчих мисів.