— Дуже поранений? — спитав я його.
Він прохрипів, або, точніше сказати, прогавкав:
— Коли б той лікар був на борту, він би одразу підвів мене на ноги. Та мені, бачиш, завжди не щастить. А оцей молодець, — він кивнув на пірата в червоному ковпаку, — йому вже кінець. Та і який там з нього був моряк?.. Послухай, а ти звідки тут узявся?.
— Я прибув на борт, щоб командувати цим кораблем, містер Гендс, — сказав я. — І я прошу коритись мені, як вашому капітанові, поки не буде інших розпоряджень.
Гендс подивився на мене досить кисло, але не сказав нічого. Щоки його знову почервоніли, хоч він усе ще мав вигляд дуже хворого і валився набік «при кожному поштовху корабля.
— Між іншим, — вів я далі, — мені зовсім не подобається цей прапор, містер Гендс. І, з вашого дозволу, я його спущу. Краще ніякого, ніж оцей.
Знову пробравшись під грот-бомом до щогли, я смикнув за потрібну вірьовку, спустив їхній проклятий чорний прапор і викинув його за борт.
— Хай живе король! — вигукнув я, вимахуючи шапкою. — Геть капітана Сільвера!
Гендс пильно й хитро стежив за мною, не підводячи з грудей голови…
— Я гадаю, — сказав він нарешті, — я гадаю, капітане Гокінс, що ви тепер захочете причалити до берега. Давайте поговоримо про це.
— А чого ж, — відповів я, — з великим задоволенням, містер Гендс. Продовжуйте. — І я з неабияким апетитом знову заходився їсти.
— Цей хлопець… — почав Гендс, безсило кивнувши на забитого. — Його звали О'Брайєн… клятий ірландець… Ми з цим хлопцем підняли вітрила й хотіли пригнати шхуну назад до бухти. Але він помер і смердить, як гнила вода в трюмі. І хто тепер поведе корабель, я не знаю. Коли я вам не допоможу, ви з цим не впораєтеся. Так я гадаю. Отож слухайте… дайте мені випити й закусити, знайдіть якусь ганчірку, щоб перев'язати рану, а я покажу вам за це, як треба керувати шхуною. Гаразд?
— Тільки попереджаю, — відповів я. — На стоянку капітана Кідда я повертатися не збираюсь. Я хочу ввести корабель у Північну бухту й причалити там до берега.
— Гаразд! — вигукнув він. — Не такий уже я йолоп, правду кажучи. Чудово розумію, що програв, дав маху і що виграш на вашому боці. Хочете в Північну бухту? Ну що ж, мені вибирати все одно не доводиться. Клянусь громом, я допоможу вести тобі корабель хоч до самісінького помосту моєї шибениці!
Я вирішив, що він має слушність. Ми тут-таки завершили наш договір. Через три хвилини вітер уже мчав «Іспаньйолу» вздовж берегів Острова Скарбів. Я сподівався досягти Північної бухти ще опівдні, щоб увійти в неї до припливу і стати в безпечному місці, де можна почекати, поки спаде вода, і зійти на берег.
Укріпивши румпель, я зійшов униз і взяв з своєї скриньки шовкову хустку, яку подарувала мені мати. З моєю допомогою Гендс перев'язав цією хусткою глибоку криваву рану на стегні. Трохи поївши та випивши горілки, він помітно повеселішав. Сів пряміше, почав говорити голосніше, виразніше і взагалі мав вигляд тепер зовсім іншої людини.
Віяв попутний бриз. Шхуна мчала, мов птах. Краєвиди на березі швидко змінювалися. За пагорбами пішли плоскі піщані низини, вкриті карликовою сосною. Незабаром ми пропливли повз скелястий мис, що височів на самому північному краю острова.
Мені подобалося керувати кораблем. Настрій у мене був чудовий. Я втішався чудовою сонячною погодою і мальовничими берегами. Мене вже не мучили ні спрага, ні голод, ні докори сумління за дезертирство з блокгауза, бо мені пощастило оволодіти тепер шхуною. На більше не можна було й сподіватись. Але мене непокоїв погляд боцмана, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці старого моряка відчувалося не тільки страждання і слабість, але й ще щось притамоване і зловісне. Я працював, а він посміхався лукаво і стежив, стежив, стежив за мною.
Розділ XXVI
ІЗРАЕЛЬ ГЕНДС
Вітер, немов бажаючи догодити нам, з південного перетворився на західний. Ми легко змогли пройти від північно-східного краю острова до Північної бухти. Якоря в нас не було, а тому ми побоювались увійти в бухту одразу й чекали припливу. Час тягнувся повільно. Боцман навчав мене, як треба зупиняти корабель. Нарешті, після багатьох спроб, я спромігся зробити це, й ми обидва почали мовчки снідати.
— Капітане, — звернувся він до мене, знову так само неприємно посміхаючись, — тут лежить мій давній товариш, О'Брайєн. Може, ви його викинете за борт? Я взагалі не дуже перебірливий у таких речах. Сумління мене не мучить, що я відправив його до бога в гості. Але, по-моєму, він не дуже прикрашає наш корабель. А як по-вашому?