— Де Чорний Пес?
— Нема тут ніякого пса, крім вас самого, — сказав лікар. — Ви дуже багато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося витягати вас із домовини. А тепер, містер Бонс…
— Я не Бонс, — перебив капітан.
— Мені байдуже, — відповів лікар. — У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім'я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб'є вас, але ж коли ви вип'єте одну, то за нею піде друга і третя. Ручуся своєю перукою, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.
З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.
— Отже, майте на увазі, — промовив лікар, — я кажу, вам по совісті: слово «ром» і слово «смерть» для вас означають одне й те саме.
Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.
— Дрібниці, — сказав він, як тільки зачинилися двері. — Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в постелі, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.
Розділ ІІІ
ЧОРНА МІТКА
Опівдні я приніс капіталові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.
— Джім, — сказав він, — тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, мені таки погано, і всі покинули мене! Джім, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?
— Лікар… — почав було я.
Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.
— Всі лікарі — швабри! — сказав він. — А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від Жовтого Джека[8], а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені м’ясом і водою, він заміняв мені товариша й дружину. І коли я зараз не ковтну рому, то мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джім, і на оту швабру, на лікаря…
І він знову вибухнув лайкою.
— Дивись, Джім, як тремтять мої пальці, — благально мовив він. — Я не можу тримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар — дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джім, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив дещо, їй-богу! Я бачив старого Флінта, в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо я знову побачу всі ці страхіття, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею[9] за одну чарчину, Джім.
Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.
— Не треба мені ваших грошей, — сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. — Заплатіть хоча б те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.
Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.
— Гей, гей, — промовив, — отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?
— Принаймні тиждень, — відповів я.
— Грім і блискавка! — вигукнув капітан. — Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не могли зберегти, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я чоловік ощадливий, я ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Я відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию всіх їх у дурні.
Говорячи це, він з великими труднощами підвівся з ліжка, спираючись мені на плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом, мов колоди, його ноги опустилися на підлогу. Погрози ніяк не пасували до того слабкого голосу, яким він їх виголошував.
Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.
— Доконав мене цей лікар… — пробурмотів він нарешті. — У вухах дзвенить… Поклади мене знову…