— Трілоні, — сказав доктор, — я їду з вами. І за Джима я ручаюсь, він нас не підведе. Але є одна людина, якій я не схильний довіряти на усі сто відсотків.
— Кому? — вигукнув сквайр, — назвіть його, сер.
— Вам, — відповів доктор, — бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Ми не єдині, хто знає про ці папери. Розбійники, які увечері розтрощили «Адмірал Бенбоу», відчайдушні хлопці, а ще ті, що залишилися на судні, та ще й шпигунів у селі вистарчає, — усі вони неодмінно зроблять усе можливе й неможливе, аби заволодіти скарбами. Нас ніхто не повинен бачити поодинці аж до нашого відплиття. Ми з Джимом залишимося до від'їзду тут. Ви беріть Джойса і Гантера і їдьте з ними до Брістоля. І найголовніше: ні пари з уст про нашу знахідку.
— Лівсі, — смиренно відповів сквайр, — ви, як завжди, маєте рацію. Я — могила.
Частина друга
Корабельний кухар
Розділ 7
Я їду до Брістоля
Підготовка до плавання зайняла набагато більше часу, ніж уявляв собі сквайр. Взагалі наші плани довелося змінити. По-перше, доктор Лівсі не міг увесь час бути зі мною, він мусив поїхати в Лондон, щоб знайти лікаря, який замінив би його на період відсутності. Сквайр був дуже зайнятий пошуком корабля і екіпажу у Брістолі. А я жив в обійсті під наглядом старого єгеря, Редрута, ніби в полоні, і мріяв про незнані острови та морські пригоди. Але я не гаяв часу даремно. Довго я просидів над картою і через деякий час знав її на зубок. Сидячи біля каміна в кімнаті мажордома, я уявляв, як підпливаю до острова то з півночі, то з півдня. У своїх мріях я дослідив кожну його вершину, тисячі разів підіймався на гору Підзорна Труба і милувався звідти прекрасним краєвидом, який щоразу видозмінювався. Іноді уява малювала мені, як ми відбиваємося від дикунів-людожерів, якими аж кишів острів. А іноді мені ввижалось, як хижі звірі женуться за нами. Та усі ці уявні пригоди виявилися дитячими забавками порівняно з тими дивними і трагічними подіями, які відбулися насправді.
Минали тижні. Нарешті одного щасливого дня ми отримали листа. Він був адресований доктору Лівсі, але на конверті значилася примітка:
«Якщо доктор Лівсі досі відсутній, лист можна розпечатати Тому Редруту або юному Гокінсу».
Розірвавши конверта, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо єгер умів читати лише друковані літери) важливе повідомлення такого змісту:
«Готель „Старий якір“, Брістоль, 1 березня 17… року.
Любий Лівсі!
Не знаю, де ви зараз перебуваєте, у мене в обійсті чи все ще у Лондоні, — тому пишу одночасно туди й туди.
Корабель придбаний і споряджений. Він стоїть на якорі, готовий вийти в море. Кращої за нашу шхуну годі й шукати. Навіть дитина зможе керувати нею. Водомісткість — двісті тонн. Назва — „Іспаньйола“.
Роздобути її допоміг мій давній приятель Блендлі, який проявив себе напрочуд успішною діловою людиною. Цей люб'язний чоловік працював для мене не покладаючи рук. Загалом, кожен мешканець Брістоля охоче допомагав мені, досить було лише натякнути, що ми вирушаємо за скарбами…»
— Редруте, перервавши читання, сказав я, — доктору Лівсі це не сподобається. Сквайр таки проговорився…
— А хто поважніший: сквайр чи доктор? — пробурмотів єгер. — Хіба сквайр повинен мовчати, щоб догодити якомусь докторові Лівсі?
Я вирішив більше не вставляти своїх п'ять копійок і продовжив читати листа.
«…Блендлі сам відшукав „Іспаньйолу“. Завдячуючи його хитрості, вона дісталася нам за копійки. Однак у Брістолі є такі, що недолюблюють Блендлі. Вони дозволяють собі стверджувати, що цей надзвичайно чесний чоловік старається лише заради вигоди. А вигода полягає в тому, що „Іспаньйола“ — його власність і начебто він продав її мені втридорога. Це, безсумнівно, наклеп. Крім того, ніхто не посміє заперечити, що „Іспаньйола“ — прекрасний корабель.
Отже, корабель я знайшов легко. От тільки робочі — такелажники й решта братії — спочатку оснащували його дуже повільно, та скоро вони втягнулися в роботу і справи пішли на лад. Набагато більше часу витратили на підбір команди.
Я хотів найняти зо два десятки осіб, на випадок зустрічі з дикунами, піратами чи триклятими французами. Я з ніг збився, та знайшов лише шістьох. А потім доля змилосердилася і послала мені людину, яка відразу залагодила справу.
Із цією людиною я випадково розговорився у порту. Він був старим моряком. Живе на березі й утримує шинок. Знається з усіма мореплавцями Брістоля. Життя на березі підірвало його здоров'я, він хоче знову повернутися в море і підшукує місце бодай корабельного кухаря. Він каже, що того ранку, коли ми з ним зустрілися, вийшов у порт лише заради того, щоб подихати солоним морським повітрям.