— І не дозволив би! — крикну сквайр. — Якби не Лівсі, я послав би вас під три чорти. Хай там що, але я вислухав вас і зроблю все, що ви вимагаєте. Однак моя думка про вас змінилась у гірший бік.
— Це ваше право, сер, — сказав капітан. — Потім ви зрозумієте, що я лише виконав свій обов'язок. І він вийшов із каюти.
— Трілоні, — сказав доктор, хоч я на це й не сподівався, проте ви запросили на корабель двох порядних людей: капітана Смоллета і Джона Сільвера.
— Щодо Сільвера, я з вами згоден, — скрикнув сквайр, — а от поводитися так, як оцей нестерпний брехун, як на мене, чоловік, моряк, а тим паче англієць не повинен!
— Ну годі, попливемо — побачимо! — закінчив розмову доктор Лівсі.
Коли ми вийшли на палубу, матроси вже почали переносити зброю і порох. «Йо-го-го!..» співали вони за роботою. Капітан і містер Ерроу віддавали накази. Мені дуже сподобалось, як нас по-новому розмістили. Переобладнали всю шхуну. На кормі з колишньої задньої частини середнього трюму влаштували шість кают, котрі з'єднувалися запасним проходом по лівому борту з камбузом і баком. Спочатку їх призначили для капітана, містера Ерроу, Гантера, Джойса, доктора і сквайра. Але потім дві з них віддали Редрутові й мені, а містер Ерроу і капітан влаштувалися на палубі, в тамбурі над сходами, що з'єднували верхню і нижню палубу. Тамбур з обох боків розширили, і тепер він міг слугувати кормовою рубкою. Він, звичайно, був трохи затісний, та все ж у ньому помістилися два гамаки. Навіть штурман, здавалося, був задоволений таким розташуванням. Можливо, він також не довіряв команді. А втім, це лише моє припущення, тому що він, як ви самі скоро побачите, недовго перебував на шхуні.
Ми старанно працювали, перетягаючи порох, облаштовуючи наші каюти, коли нарешті з берега прибули на шлюпці останні матроси і з ними Довгань Джон. Кухар легко заліз на судно, зі спритністю мавпи, а щойно помітив, чим ми зайняті, гукнув:
— Гей, друзі, а що це ви робите?
— Переносимо бочки з порохом, Джоне, — відповів один із матросів.
— Якого біса?! За цією метушнею ми проґавимо ранній відплив!
— Вони виконують мій наказ! — обірвав його капітан. — А ви, шановний, ідіть у камбуз, щоб матроси вчасно повечеряли.
— Слухаюсь, сер, — відповів кухар.
І, доторкнувшись рукою до лоба, пірнув у камбуз.
— Оце славна людина, капітане, — сказав доктор.
— Можливо, сер, — відповів капітан Смоллет. — Обережніше, обережніше, хлопці!
І він побіг до матросів. Матроси волочили бочку з порохом. Раптом він помітив, що я стою і дивлюся на вертлюжну гармату, яка була установлена в середній частині корабля, мідну дев'ятифунтівку, і зараз же нагримав на мене:
— Гей, юнго, — крикнув він, — марш звідси. Іди до кока, він дасть тобі роботу.
По дорозі в камбуз я чув, як він голосно заявив доктору:
— Я не терпітиму, щоб на моєму судні були мазунчики!
Запевняю вас, тієї миті я повністю погоджувався зі сквайром, що капітан — жахлива людина, і зненавидів його.
Розділ 10
Плавання
Метушня тривала цілу ніч. Ми перетягали речі з місця на місце. Шлюпка весь час доставляла з берега друзів сквайра, в тому числі й містера Блендлі, які хотіли побажати йому вдалого плавання і щасливого повернення. В «Адміралі Бенбоу» у мене було набагато менше роботи ніж тут. Я стомився, як собака, а майже на світанку боцман заграв на своїй дудці, збираючи команду до підняття якоря.
А втім, якби я втомився навіть удвічі сильніше, то все одно не покинув би палуби. Все було нове і захопливе для мене: і уривчасті команди, і різкий звук свистка, і метушня при тьмяному світлі корабельних ліхтарів.
— Гей, Окісте, затягни-но пісню! — крикнув один матрос.
— Старовинну! — крикнув інший.
— Добре, хлопці, — відповів Довгань Джон, який стояв тут же, на палубі з милицею під пахвою, і затягнув пісню, яку я так добре знав:
Уся команда хором підхопила:
На останньому «го» матроси дружно натиснули на вимбовшпилю.
Як би я не був захоплений тим, що там відбувалося, мимоволі пригадав нашого старенького «Адмірала Бенбоу», і навіть примарилося, ніби голос покійного Бонса раптом приєднався до матроського хору.
Незабаром якір було піднято і закріплено. З нього скапувала вода. Вітер надував вітрила. Земля, кораблі, що нас оточували, почали віддалятися. Я збирався прилягти на годинку, щоб подрімати, а тим часом «Іспаньйола» вирушила у плавання до Острова Скарбів.