Він підморгнув мені і сильно вщипнув за руку.
— Так і скажеш вашому сквайрові, Джиме: він ніколи не був схожий на звичайного матроса, — продовжував він. — Ти йому скажи, що Бен три довгі роки провів тут, на острові, сам-самотою, днями й ночами, в погоду і в негоду. Бувало, молився, бувало, згадував свою стареньку матусю, дав би Бог застати її серед живих, — так йому скажеш. Але майже увесь час… оце ти йому скажи обов'язково… майже увесь час Ґанн займався іншим. І на цих словах ущипни його ось так.
І він знову щипнув мене по-дружньому.
— Ти йому, — продовжував він, — не забудь сказати, що Ґанн — чудова людина, — так йому і скажи, Ґанн набагато більше довіряє справжньому джентльмену, аніж джентльменові удачі, тому що сам був колись одним із них.
— Я майже нічого не збагнув із того, що ви зараз мені говорили, — сказав я. — Хоча, яке це має значення, якщо я й гадки не маю, як повернутися на корабель.
— Ай справді, — сказав він, — задача непроста. Хоча стривай, я ж маю човна. Я збудував його для себе, власноруч. Він захований за білою скелею. Якщо не знайдемо іншого способу, спробуємо скористатися ним, надвечір… Слухай! — скрикнув він раптом. — Що там коїться?
Саме тієї миті з корабля гримнув гарматний постріл. Гучна луна підхопила його і рознесла по всьому острову. А до заходу сонця ще було добрих зо дві години.
— Там розпочався бій! — крикнув я. — За мною!
І я побіг до стоянки корабля, забувши усі свої страхи. Поруч зі мною біг спритний Бен.
— Лівіше, лівіше! — командував острів'янин. — Тримайся лівіше, друже Джиме! Ближче до дерев! Ось на цьому місці я вперше підстрелив козу. Тепер кози тут не бігають, бо бояться Бенджаміна Ганна, і ховаються від нього високо в горах… А ось і цвинтар! Бачиш насипи? Сюди я часом приходив молитися, коли мені здавалося, що то неділя. Це тобі не каплиця, та все ж хоч якась урочистість… Щоправда, я не мав Біблії, не було й капелана,… лише я сам.
Він на бігу розповідав про своє життя на острові, не вимагаючи, аби я підтримував розмову, та я і не зміг би.
Після гарматного пострілу якийсь час було тихо, а потім загримів залп із рушниць.
І знову тиша. А потім попереду над лісом за чверть милі від нас замайорів британський прапор.
Частина четверта
Частокіл
Розділ 16
Подальші події, висвітлені доктором. Як було покинуто корабель
Коли пробило три склянки (якщо висловлюватися морським сленгом), або, скажу простіше, приблизно пів на другу дня обидві шлюпки відчалили від «Іспаньйоли» до острова. Капітан, сквайр і я були в каюті та радилися, як бути далі. Якби дмухнув бодай слабкий вітерець, ми б несподівано напали на шістьох бунтарів, яких Сільвер залишив на кораблі, знялися б з якоря і вийшли в море. Але вітру не було. До того ж зайшов Гантер і повідомив, що Джим Гокінс прослизнув у шлюпку і поплив разом з піратами до берега.
Ми і на мить не сумнівалися у вірності Гокінса, просто дуже переживали за нього. Матроси, з якими він поплив, були настільки розлючені, що ми, чесно кажучи, вже втратили надію на зустріч із живим Джимом. Ми вибігли на палубу. Неймовірна спека розтопила смолу в пазах. Розжарена смола взялася пухирцями і мене ледь не знудило від страшенного смороду, який був, здається усюди. Ця жахлива протока, здавалося, була наскрізь просочена дизентерією на іншими хворостями. Усі шестеро негідників сиділи похмурі на баці під вітрилом. Шлюпки стояли на березі біля гирла якоїсь річечки, кожну з них стеріг матрос. Один з них безжурно насвистував «Ліллібуплеро».
Очікування ставало дедалі нестерпнішим, тому постановили, що я і Гантер попливемо човном розвідати ситуацію на острові.
Шлюпки були праворуч від корабля. Ми ж із Гантером простували до того місця, де на карті позначався частокіл. Матроси, які стерегли шлюпки, помітили нас і щось запідозрили, бо «Ліллібуллоеро» урвалась. Ми бачили, як вони сперечаються, вочевидь, не знаючи, що їм робити. Якби вони дали знати Сільверові про нас, ця історія, найімовірніше, мала б інакший фінал. Але, вочевидь, їм було наказано за жодних обставин не залишати шлюпок без нагляду. І вони знову порозсідалися кожен у свою шлюпку. Знову почулася «Ліллібуллоеро».