За кожним стрибком шхуни розбійник Червоний чепчик підскакував разом із нею. Але мене лякало те, що він постійно шкірився, вираз його обличчя не змінювався. А Гендс із кожним стрибком корабля з'їжджав усе нижче на палубу і все далі простягав ноги, а його тулуб усе більше нахилявся до корми, аж поки врешті-решт я перестав його бачити, якщо не брати до уваги його вуха та кучерявий бакенбард.
А ще я помітив, що коло них на палубі темніють плями від крові, і подумав, що у п'яній сутичці вони зарізали один одного.
Одначе, коли корабель на кілька секунд зупинився, Ізраїл Гендс, постогнуючи, сів рівніше. На якусь мить я відчув співчуття до нього, бо стогін та відвисла нижня щелепа свідчили, що йому зараз непереливки. Але я згадав розмову, яку підслуховував, сидячі у бочці з-під яблук, і перестав його жаліти.
Я підійшов до грот-щогли.
— Ось я і повернувся на корабель, містере Гендсе, насмішкувато сказав я.
Навіть підняти очі, щоб побачити, хто до нього звертається, піратові було нелегко. Він навіть не здивувався, побачивши мене, настільки йому було зле. Він сказав лише одне слово:
— Бренді!
Я зрозумів, що гаяти часу не можна. Я вбіг у каюту, проскочивши під грот-гіком, що загороджував палубу.
Там був такий безлад! З усіх ящиків було зірвано замки. Ймовірно, розбійники шукали карту. Підлога здавалася не підлогою, а болотистою околицею багнища, біля якого пили-гуляли пірати. Десятки спорожнених піратами пляшок перекочувалися з кута в кут. Одна з медичних книг доктора валялася розкритою на столі. Половину аркушів із неї було повиривано; мабуть, вони пішли на прикурювання люльок. Посеред цього безладу і далі куріла лампа.
Я заглянув у погріб: бочечок там не було; неймовірна кількість порожніх пляшок валялися на підлозі. Було зрозуміло, що всі пірати з дня бунту тверезими не були жодної хвилини.
Та я все ж знайшов недопиту пляшку для Гендса. Для себе ж я взяв їжі: трохи сухарів, пригорщу сухофруктів, повну жменю родзинок і шматок сиру.
Піднявшись на палубу, все це я склав біля керма, подалі від боцмана. Я набрав води з анкерка і, втамувавши спрагу, простягнув пляшку зі спиртним Гендсу. Він випив що найменше половину, і лише тоді відірвав горловину пляшки від рота.
— Хай поб'є мене грім, — сказав він, — цього якраз мені і бракувало!
Я примостився у кутку і почав їсти.
— Рана серйозна? — запитав я.
— Ет, якби тут був доктор, я б швидко прийшов до норми. Та бачиш сам, мені не щастить… А цей пройдисвіт помер, — додав він, кивнувши у бік людини в червоному чепчику. — Моряк із нього був нікудишній… А ти звідки взявся?
— Я тут, щоб командувати цим кораблем, містере Гендсе, — сказав я. До наступного розпорядження вважайте мене своїм капітаном.
Вигляд у нього після цієї моєї заяви був понурий, проте він мені нічого на це не відповів.
Після випивки у нього дещо порожевіли щоки, та загалом він виглядав хворобливо, за кожним поштовхом корабля він звалювався набік.
— Знаєте, — продовжував я, — мені не подобається цей прапор, містере Гендсе. З вашого дозволу, я спущу його. Краще зовсім без прапора, ніж із таким!
Я побіг до щогли, ще раз оминув гік, смикнув за кінець, спустив клятий чорний прапор і викинув його за борт у море.
— Боже, бережи короля! Геть капітана Сільвера! — крикнув я, розмахуючи шапкою.
Він уважно спостерігав за мною, не піднімаючи голови, його обличчя мені здавалося лукавим.
— Гадаю… — вимовив він нарешті, — ви би хотіли дістатися берега. Обговорімо це.
— Що ж, — погодився я, — із великим задоволенням, містере Гендсе. Продовжуйте. — Я знову взявся уплітати їжу з неабияким апетитом.
— Цей чолов'яга… — сказав він, ледь кивнувши убік мертвого. — Його звали О'Брайном… він був ірландцем. Ми з ним підняли вітрила і хотіли повернутися у бухту. Але він помер. Помер і все. Хто тепер кермуватиме кораблем, не знаю. Без моїх указівок ти не даси ради з цією шхуною. Послухай мене: дай мені поїсти і попити, перев'яжи рану старим шарфом або хусткою, за це я покажу тобі, як кермувати. Згода?
— Майте лише на увазі, — сказав я, — на стоянку капітана Кідда я не маю наміру повертатися. Я хочу ввести корабель у Північну бухту і там спокійно причалити до берега.
— Домовилися! — вигукнув він. — Хіба я ідіот? Я скористався можливістю, але промахнувся. Я чудово розумію, що виграш твій. Ну то що? Ти хочеш потрапити у Північну бухту? Нехай. У мене ж немає вибору. Хай поб'є мене грім, я допоможу тобі вести корабель хоч до самого помосту шибениці, приготовленої для мене.