Ми виглядали досить дивно у брудних матроських куртках, озброєні до зубів. Мені зброї, звичайно, не дали. Сільвер тягнув на собі дві рушниці: одну на спині, другу на грудях. До пояса він припнув абордажну шаблю. У кожну кишеню свого широкого каптана він запхав по пістолету. Картину довершував Капітан Флінт на плечі, який без угаву беззмістовно сипав різними морськими слівцями. Мене довкола пояса обв'язали шнурком, і я був змушений слухняно плестися за коком. Він тримав кінець шнурка то вільною рукою, то міцними зубилами. Мене вели, як дресированого ведмедя у цирку.
Кожен тягнув щось із собою: хто лопату й лома (розбійники забрали їх на берег першою ходкою шлюпки), хто — свинину, сухарі та бренді, щоб смачнішим був обід. Я помітив, що все це було з нашого складу, і лише тепер повірив у слова Сільвера про те, що вони з доктором справді уклали якусь угоду. Інакше розбійникам довелося б харчуватися дичиною і запивати її водою. Але воду вони не дуже любили, а мисливці з моряків нікудишні. І якщо вони навіть не запаслися їжею, то порохом не запаслися тим більше. Та ось ми вирушили на пошуки скарбів — усі, навіть пірат із діркою в черепі, хоча саме йому було б корисніше полежати спокійно в затінку. Вервечкою ми доплелися до берега, де на нас чекали дві шлюпки. Навіть той факт, що вони залишили їх тут без нагляду, зайвий раз нагадував про дурну безпечність вічно п'яних піратів. Обидві шлюпки були брудні, в обох на дні було повно води, а в однієї поламана лавка. Щоб не пропала одна шлюпка, вирішили пливти двома. Розділившись на дві групи, ми нарешті відпливли від берега.
Дорогою сперечалися про місце знаходження скарбів. Червоний хрестик був розмашистий, тому визначити точне місце було нелегко. Роз'яснення на звороті карти були короткі й незрозумілі. Якщо читач пригадає, то там значилася наступна інформація:
«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. — пн. — сх.
Острів Скелета сх. — пд. — сх. і на сх.
Десять футів».
Отже, основним орієнтиром слугувало високе дерево. Просто перед нами якірна стоянка замикалася плоскогір'ям заввишки з двісті-триста футів, яке на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясте підвищення, яке називали Бізань-щоглою. На цьому плоскогір'ї росли і високі, й низькі сосни. То тут, то там якась із сосен вивищувалася над іншими. Яке з цих дерев мав на увазі інтриган Флінт, можна було визначити лише на місці, причому за допомогою компаса.
Тим не менше, доки ми здолали половину шляху, кожен уже облюбував собі особливе, на його погляд, дерево. Лише Довгань Джон усе стинав плечима та казав, що все проясниться на березі.
За наказом Сільвера ми берегли сили, не дуже налягали на весла, а після довгого плавання висадилися у гирло іншої ріки, тієї, яка протікає лісистим схилом Підзорної Труби. Звідти ми почали підніматися до плоскогір'я, попередньо повернувши ліворуч.
Спочатку нам було дуже важко йти, бо ґрунт був в'язкий, до того ж довкола було багато болотистих рослин. Та чим далі вверх, тим твердішав ґрунт, ставав більш кам'янистим, рослин дедалі меншало. Ми йшли до найкращої частини острова. Трави тут не було, замість неї землею стелився пахучий дрік і квітучий чагарник. Поміж заростями зеленого мускатного горіха подекуди вивищувалися руді колони струнких високих сосен. Вони кидали довгі широкі тіні. Запах мускату впереміж із запахом хвої утворював неповторний аромат. Повітря було свіже. Світило сонце, а легкий вітерець освіжав нам обличчя.
Розбійники йшли дугою і весело перегукувалися.
У середині дуги, дещо позаду інших, ішов Сільвер, а я плентався за ним. Йому було важко видиратися по сипучому гравію схилу гори. Мені не раз доводилося підтримувати його, інакше він би спіткнувся і покотився з гори вниз разом зі мною.
— Ви гадаєте, він надибав скарби? — сказав старий Морган, поспіхом пробігаючи повз нас. — Ні-ні, ми ще не дісталися до того дерева…
Він знайшов, але не скарби. Біля підніжжя високої гори лежав людський скелет. В'юнкі трави обросли його густою сіткою, позсувавши з місця деякі дрібні кістки. Де-не-де на ньому залишилися клапті струхлявілого одягу. Я впевнений, що кожен із присутніх жахнувся.
— Це моряк, — констатував Джордж Меррі, який виявився сміливішим від інших і з цікавістю розглядав зігниле лахміття. — Це був одяг моряка.