– Далі, джентльмени, – не вгамовувався капітан, – я не знаю, у кого мапа, але вимагаю, щоб її тримали в таємниці від мене і від містера Еррова. Інакше я проситиму звільнити мене.
– Розумію, – сказав лікар, – ви хочете сховати мапу і розмістити охорону з надійних людей у кормовій частині судна, біля складу зброї та пороху. Отже, ви маєте побоювання, що станеться бунт?
– Сер, – мовив капітан, – я не хочу ображати вас, але ви не маєте права приписувати мені чужі слова. Жоден капітан, сер, не вийде в море, якщо він побоюється бунту на власному судні. Я думаю, що містер Ерров – порядна людина, те саме я можу сказати і про інших, як я можу судити. Одначе я відповідальний і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що не все робиться так, як має бути, і хочу вжити запобіжних заходів про всяк випадок. Якщо ви не погоджуєтесь, можете мене звільнити. От і все.
– Капітане Смолетт, – посміхнувся лікар, – чи доводилося вам чути байку про гору, яка народила мишу? Перепрошую, але ви нагадали мені про неї. Коли ви зайшли, я був ладен закладатися на свою перуку, що ви вимагатимете більшого.
– Лікарю, – відповів капітан, – ви надзвичайно спостережливі. І справді, коли я увійшов, думав просити про звільнення, бо й гадки не мав, що містер Трелоні буде мене слухати.
– Я б і не слухав! – закричав сквайр. – Не було б тут лікаря, я б послав вас під три чорти. Але тепер я вислухав вас і зроблю так, як пропонуєте ви. Утім, моя думка про вас змінилася на гірше.
– Про мене, як хочете, сер, – відповів капітан. – Я лише виконав свій обов’язок.
По цих словах він повернувся і вийшов.
– Трелоні, – почав лікар, – як я переконався, у вас у команді є, на щастя, двоє доволі надійних людей: капітан Смолетт і Джон Сильвер.
– Щодо Сильвера я з вами погоджуюсь, а щодо цього нестерпного чолов’яги, то мушу визнати його поведінку не гідною мужчини, моряка й англійця.
– Добре, – сказав лікар, – подивимося!
Коли ми вийшли на палубу, матроси під наглядом капітана і містера Еррова уже переносили зброю і порох.
Мені дуже сподобалося, як ми розмістилися. На кормі, ближче до середини, було облаштовано шість кают, з’єднаних дощаним проходом по лівому борту з камбузом і баком. Спочатку планувалося, що ці каюти займуть капітан, Ерров, Гантер, Джойс, лікар і сквайр. Потім у двох розмістили мене з Редрутом, а капітан з Ерровом облаштувалися на палубі в будці над трапом, яку розширили настільки, що вона згодилася за каюту. Правда, вона була занизькою, але тут було достатньо місця, щоб повісити два гамаки. Штурман Ерров, здається, був задоволений таким розміщенням. Можливо, він теж мав певні сумніви щодо команди, але це лише моє припущення, бо він недовго був із нами.
Ми всі старанно переносили порох, облаштовували каюти, коли на шхуну в супроводі двох останніх матросів прийшов Довгань Джон. Він видерся на судно зі спритністю мавпи і, завбачивши нас, закричав:
– Гей, приятелі! Що це ви там розвели?
– Ми переносимо порох, Джоне, – відповів один із матросів.
– Навіщо, чорти б вас забрали? – захвилювався Довгань Джон. – Ми ж тоді пропустимо ранковий відплив!
– Це мій наказ, – відрубав капітан. – Йдіть краще униз і подбайте про вечерю.
– Слухаю, сер, – відповів Сильвер і, торкнувшись рукою свого трикутного капелюха, щез у напрямку камбузу.
– Він пречудова людина, капітане, – утрутився лікар.
– Можливо, усе можливо, сер, – відповів капітан Смолетт. – Обережніше, хлопці, обережніше! – крикнув він матросам, які тягнули бочку з порохом; потім, побачивши, що я стою на юті та б’ю байдики, напустився на мене: – Гей, юнго! Геть звідси! Іди краще униз, до кока, і спитай у нього якоїсь роботи для себе.
Поспішаючи униз, я чув, як він доволі голосно сказав лікарю:
– Я не хочу мати улюбленців на судні!
Запевняю вас, що цієї миті я погодився із думкою сквайра і щиро зненавидів капітана.
Розділ Х
Плавання
Ніч проминула в напруженій метушні, бо слід було все довести до ладу. Сквайрові друзі, містер Блендлі та інші, приїхали попрощатися і побажати йому щасливого плавання й успішного повернення. Мені ніколи не доводилося працювати так багато в нашому готелі, тож тепер я насилу ноги переставляв від утоми.
Нарешті на світанку боцман дав свисток, і команда взялася піднімати кітву. Навіть коли б я почувався вдвічі гірше від утоми, я і тоді не пішов би з палуби, – таким новим і цікавим усе це було для мене: уривчасті команди, різкий звук свистка й матроси, що метушилися в мерехтінні ліхтарів судна.