– Нумо, Окосте, затягуй пісню! – гукнув один з матросів.
– Тільки стару! – закричав інший.
– Гаразд, браття! – відповів Довгань Джон, що теж вийшов на палубу і стояв зі своєю милицею під пахвою. І раптом він затягнув таку добре знайому мені пісню:
Уся команда одразу ж підхопила хором:
На другому «хо» матроси висмикнули вимбовки.
Цієї миті мені мимоволі пригадався наш готель «Адмірал Бенбов» і навіть причувся у тому хорі хрипкий голос покійного капітана. За кілька хвилин кітву підняли й завалили. Вітрила напнулися, і берег швидко віддалився. Коли я пішов униз, аби подрімати хоча б годинку, «Іспаньйола» вже вийшла в море, прямуючи до Острова Скарбів.
Я не беруся описувати подробиці нашого плавання. Усе йшло на диво добре. Шхуна виявилася чудовим судно, команда складалася з досвідчених моряків, і капітан добре знав свою справу. Але до того, як ми дісталися до Острова Скарбів, сталося дещо, про що варто розповісти.
Передовсім штурман Ерров виявився значно гіршим, ніж передбачав капітан. Він не мав аж ніякого авторитету в команди, і його ніхто не слухався. Але це ще не найгірше. Минуло кілька днів після відплиття, і він став нерідко з’являтися на палубі нетверезим: очі його блукали, щоки палали і, коли він говорив, язик у нього заплітався.
Ми спробували було з’ясувати, звідки він бере випивку. Це було таємницею, скільки ми не намагалися простежити за ним. Коли ми питали в нього напряму, він, як був п’яним, лише реготав у відповідь, а якщо тверезим, то клявся-божився, що не п’є нічого, окрім води.
Від нього не було жодної користі, до того ж клопоту додавав його розбещуючий вплив на команду. Було ясно, як сонце, так далі не може тривати. Тому ніхто з нас не надто здивувався чи засумував, коли якось вночі, під час сильної хитавиці, він кудись щез без сліду.
– Упав за борт! – сказав капітан. – Це позбавило нас неприємної необхідності заковувати його у кайдани.
Так ми залишилися без штурмана. Довелося шукати йому заміну, і найбільше годився на цю посаду боцман Джоб Ендерсон, він обіймав свою попередню посаду і виконував обов’язки штурмана.
Містер Трелоні свого часу чимало часу провів у мандрах і мав певні знання з морської справи, що теж стало у пригоді, тому він часто стояв на вахті погожої днини. Наш другий боцман, Ізраель Гендс, був також досвідченим, спритним старим моряком і міг нести будь-яку службу на судні. Гендс товаришував із Довганем Джоном Сильвером. Коли вже я згадав про нашого кока, якого матроси чомусь називали Окостом, то розповім про нього детальніше.
На судні він підв’язував свою милицю мотузкою до шиї, аби мати вільними обидві руки. Дивно було спостерігати, як він, спираючись милицею в переборку, пристосовувався до всіх хилитань судна й порався зі своїм куховарством так само спритно, як на твердій землі. Ще цікавіше було спостерігати, як він пересувається судном під час сильної хитавиці. Щоб допомогти йому, матроси спустили в найширших місцях петлі канатів, які називали «сережками Довганя Джона». То хапаючись за ці «сережки», то орудуючи милицею, Сильвер рухався палубою зі швидкістю здорової людини. Люди, що плавали з ним раніше, дуже жаліли його.
– Окіст зовсім не проста людина, – казав мені боцман, – він учився в гарній школі й може говорити, як по книзі, якщо захоче. Хоробрий він, наче лев. Якось я бачив, як він впорався з чотирма фертиками – сам, без зброї!
Уся команда поважала і навіть слухалася Сильвера. Він умів поговорити з кожним і кожному чимось прислужитися. До мене він ставився дуже приязно і радів, коли я заходив до нього в камбуз, який кок тримав у бездоганній чистоті.
Вичищений і розвішаний по переборках посуд завжди сяяв, наче полірований, а в кутку стояла клітка з папугою.
– Заходь, заходь, Гокінсе, – запрошував він мене. – Нумо, потеревень зі старим Джоном. Я нікому не буваю таким радим, як тобі, любий друже. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь відомого пірата… Так от, Капітан Флінт провіщає нам щасливе плавання. Чи не так, Капітане?
Папуга у відповідь на це заходився неймовірно швидко вигукувати: «Піастри! Піастри! Піастри!», поки нарешті знесилився від крику, і тоді Джон накрив клітку хустиною.