– Дік сказав «згода», – повідомив йому Сильвер.
– Я так і знав, – почув я голос боцмана Ізраеля Гендса. – Він же не дурень, цей Дік. – Гендс трохи пожував тютюн, сплюнув і заговорив знову: – Ось що я хочу знати, Окосте. Скільки ще ми мусимо стояти на місці й чекати попутного вітру? Мені вже набрид капітан Смолетт. Він стоїть мені поперек горла, чорт забирай! Я хочу нарешті оселитися в його каюті, пити вино та їсти маринади.
– Ізраелю, – почав Сильвер, – ти завжди був трохи слабкий на голову. Але чути ж ти можеш – для цього в тебе є досить великі вуха. Так ось що я тобі скажу: ти спатимеш у кубрику і працюватимеш, слухатимешся у всьому і будеш тверезим доти, доки я не скажу. І ти мусиш слухатися мене, синку.
– Хіба я щось сказав проти? – пробурмотів боцман. – Я лишень питаю: коли? І по всьому!
– Коли? Чорт забирай! – гаркнув Сильвер. – Гаразд, якщо хочеш знати, я скажу. Це буде тоді, коли все буде готово. Ось коли! Капітан Смолетт – першокласний моряк і добре веде судно. У кого з них мапа, у сквайра чи у лікаря, і де вона зберігається, – я не знаю. І ти не знаєш. Тож треба, щоб сквайр і лікар відшукали скарби й допомогли нам зібрати їх на борту. Тоді й подивимося. Якби ж я був певен у вас – клятих голландцях, я б дав капітану Смолетту довести нас до половини зворотного шляху, і тільки тоді б почав діяти.
– Але ж ми всі теж моряки, хіба не так? – утрутився із запалом Дік.
– Матроси, ти хочеш сказати? – відсварився Сильвер. – Ми можемо тримати курс, але хто з нас вміє його правильно обчислювати? На це ніхто з вас не здатен. Коли б це залежало від мене, я дав би капітану Смолетту довести нас назад хоча б до пасату. Тоді б нам нічого було боятися – там ми вже не збилися б зі шляху, хоч і пили б прісну воду по ложці. Та я знаю, що ви за люди! Тому я порішу їх на острові, тільки-но скарби опиняться на судні. Мені дуже прикро. Але ж вам аби до випивки дорватися! Відверто зізнаюся, мене не тішить перспектива пливти з вами назад!
– Полегше, Довганю Джоне! – крикнув Ізраель. – Тобі ж ніхто й слова проти не сказав!
– Чи мало я бачив великих кораблів, взятих на абордаж? Хіба мало молодців потрапило на шибеницю? – гарячкував Сильвер. – І все саме через те, що дуже квапились. Послухайте мене, я не новачок у морській справі. Якби ви вміли тримати правильний курс, то давно усі в каретах каталися б, та де вам! Знаю я вас! Зранку рому нахлебчетесь, а потім – прямісінько на шибеницю.
– Усі добре знають, що ти красномовний, Джоне! Але були й інші, які не гірше за тебе вміли командувати й тримати стерно, – сказав Ізраель. – Справді, вони полюбляли випити й трималися не так пихато, але справу знали і були добрими товаришами.
– Ти так думаєш? – обурився Сильвер. – І де вони тепер? П’ю з таких людей, а помер жебраком. Флінт теж був такою людиною й помер від рому в Саванні. Так, чудова була команда, та де вона тепер?
– А що ми зробимо з ними, коли вони будуть у наших руках? – спитав Дік.
– Молодчага! – вигукнув Сильвер. – Ось воно – людина діло каже! Що ж, гадаєш, ми з ними зробимо? Висадимо на незалюднений острів? Так вчинив би Інгленд. Чи перерізати їх, як свиней? Так завжди робили Флінт і Біллі Бонс.
– Так, Біллі знав цю справу добре, – погодився Ізраель. – «Мертві не кусаються», – казав він. Тепер він теж мертвий і перевірив це на собі. Він вмів порішити швидко і без жалю.
– Саме так, – підтакнув Сильвер. – Швидко і без жалю. Але я, завважте, м’якосерда людина, я джентльмен, і все ж таки кажу, що справа серйозна. Обов’язок передовсім, хлопці! І тому я голосую за смерть. Я аж ніяк не хочу, щоб до мене, коли я стану членом парламенту і їздитиму в кареті, прийшов би, як чорт до парафіянина, один з цих базік. Треба тільки вміти чекати й діяти, коли прийде час!
– Молодчага, Джоне! – схвально озвався боцман.
– Матимеш змогу переконатися в цьому, Ізраелю! – відповів Сильвер. – Я вимагатиму лише одного – віддати мені Трелоні. Із яким задоволенням я скрутив би йому його баранячу голову! Діку, – звернувся він до молодого матроса, – будь ласка, застрибни в діжку й дістань звідти яблуко. У мене в горлі пересохло!
Уявіть хоч на мить мій жах! Я хотів було вискочити з діжки й бігти, але не міг – так сильно тіпалося в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже зіп’явся на ноги, але його зупинив Гендс.
– Маєш охоту смоктати ту гнилятину, Джоне? Дай-но ліпше нам по ковтку рому.
– Діку, – гукнув Сильвер, – я тобі довіряю. Там у мене заховане барильце рому. Ось тобі ключ. Націди кухлик і принеси сюди.