Крізь переляк перед моїми очима постав образ містера Еррова, і я зметикував, звідки він діставав ром, що, зрештою, занапастив його.
Дік пішов, а Ізраель щось тихо казав Сильверові на вухо. Я розчув лише кілька уривків фраз, але і цього було досить, бо я чітко розчув: «Ніхто з решти не погоджується». Отже, серед команди ще лишилися вірні нам люди.
Повернувся Дік, і всі троє по черзі приклалися до кухля і випили. Раз «за нашу удачу», вдруге – «за старого Флінта», а Сильвер навіть заспівав:
У діжці посвітлішало. Я підвів очі й побачив місяць, що розливав срібло по верхівці бізань-щогли і напнутому фок-зейлу. Цієї миті згори почувся крик вартового:
– Земля!..
Розділ ХІІ
Військова рада
На палубі зчинився гармидер. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика, вискочив із діжки, шмигонув за фок-зейл, обережно перейшов на корму, а звідти на бак, де стояли Гантер і лікар Лівсі.
Уся команда висипала нагору. Туман із появою місяця розвіявся, і за кілька миль на південний захід ми побачили два невеличкі пагорби, а за ними третій, більш високий, оповитий серпанком. Усі три пагорби були правильної конусуватої форми. Я дивився на все, наче крізь сон, досі не оговтавшись від пережитого нещодавно жаху. Десь удалині – як на мене – пролунала команда капітана Смолетта. «Іспаньйола» стала на кілька румбів крутіше до вітру й поступово наближалася до острова зі сходу.
– А тепер, хлопці, скажіть, чи бачив хтось із вас цей острів раніше? – спитав капітан, коли всі його накази виконали.
– Так, достоту, сер, – відповів Сильвер. – Я заходив сюди за прісною водою з торговим судном, на якому служив коком.
– Здається, стати на кітву зручніше на південному боці острова? – спитав капітан.
– Саме так, сер. Цей острів називається Острів Кістяка. Раніше тут було становисько піратів, і один матрос із нашого корабля знав усі назви цих місць. Отой пагорб на північ вони називали Фок-щоглою. Тут є три пагорби, розташовані рядком на південь: Фок-щогла, Грот-щогла і Бізань-щогла. Але Грот-щоглу – найвищу гору, он ту, оповиту туманом, – вони називали Підзорною Трубою, бо саме там облаштовували пункт спостереження, коли ставали на кітву й ремонтували судно. Зазвичай вони лагодили свої судна тут, перепрошую, сер.
– Я маю мапу, – мовив капітан Смолетт. – Погляньте, чи позначено на ній місце стоянки кітви.
У Довганя Джона запалали очі від радісного передчуття, коли він узяв до рук мапу. Але я знав, що на нього чекає розчарування. Це була не та мапа, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, а її точна копія, з усіма деталями, за винятком червоних хрестиків і приміток. Утім, Сильвер спромігся приховати досаду й не видати себе.
– Саме так, сер, – промовив він. – Ось місце стоянки, позначено його чітко. Дивно, хто ж міг зробити цю мапу? Чи, бува, не пірати: вони ж усі як один – неуки. Ага, ось і стоянка капітана Кідда – так називав її і мій товариш. Тут йде сильна течія і далі на північ, уздовж західного берега. Ви правильно взяли курс, сер. Якщо бажаєте зайти в бухту й кинути кітву, кращого місця для стоянки годі шукати.
– Дякую, – сказав капітан Смолетт. – Якщо мені знадобиться допомога, я знову звернусь до вас. А наразі можете йти.
Мене вразило самовладання Сильвера, з яким він розповідав про своє знайомство з островом. По правді, я трохи злякався, коли він наблизився до мене. Звісно, він не знав, що я підслухав із діжки його розмову, але він навіював мені такий жах своєю жорстокістю, дводушністю та байдужістю, що я мимоволі здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.
– Так, – заговорив він. – Гарна місцина – цей острів, особливо для такого хлопчини, як ти. Ти можеш там купатися, лазити по деревах і полювати на кіз. Адже ти й на скелю зумієш видертися не гірше, ніж сарна. Зізнаюсь, я сам стаю ніби молодшим, дивлячись на цей острів, і забуваю про свою дерев’янку. Добре бути молодим і мати обидві ноги! Якщо забажаєш поблукати островом, тільки скажи старому Джону, і він швидко збере провізію в дорогу.
І, ляснувши мене дружньо по плечу, він пошкандибав палубою.
Капітан Смолетт, сквайр і лікар Лівсі про щось говорили на шканцях. Я знемагав від нетерпіння якнайшвидше повідомити їм про все, але не наважувався перервати їхню бесіду. Доки я шукав привід, лікар Лівсі сам покликав мене. Він, цей затятий курець, забув люльку внизу й попросив мене принести її. Наблизившись, я вигадав слушну хвильку і прошепотів: