– Лікарю, мені треба поговорити із вами. Ведіть капітана і сквайра в каюту і знайдіть привід покликати мене. Я маю повідомити вам щось жахливе.
Лікар перемінився на лиці, але швидко опанував себе й сказав голосно, удаючи ніби про щось спитав у мене:
– Дякую, Джиме. Це все, що я хотів дізнатися.
Після цих слів він повернувся назад до сквайра і капітана. І хоча вони й далі вели неквапливу бесіду, я зрозумів, що лікар Лівсі переказав їм моє прохання. Потім капітан наказав Джобу Ендерсону гукати всіх нагору.
– Хлопці, – звернувся до них із промовою капітан Смолетт. – Я хочу сказати вам кілька слів. Цей острів, що лежить перед нами, – мета нашого плавання. Містер Трелоні, щедрість якого всім добре відома, щойно поставив мені кілька питань про команду, і я повідомив йому, що кожен на судні виконував свої обов’язки якнайкраще. Тому я йду з ним і лікарем униз, до каюти, щоб випити за ваше здоров’я та удачу. А вам теж подадуть грог випити за наше здоров’я та удачу. Якщо хочете знати мою думку, то скажу, що сквайр, пригощаючи нас, чинить дуже люб’язно, і пропоную прокричати на його честь «ура».
Звісно, «ура» не забарилося і до того ж лунало від щирого серця, і я, по правді, не міг повірити, що ці люди намірилися вбити нас усіх.
– «Ура» капітану Смолетту, – крикнув Довгань Джон, коли перше «ура» стихло.
І його заклик дружньо підхопили усі.
Сквайр, капітан і лікар пішли вниз і невдовзі послали за мною. Я застав їх, коли вони вже сиділи за столом перед пляшкою іспанського вина і тарілкою з родзинками. Лікар курив, знявши свою перуку, що, як я вже знав, було в нього ознакою сильного хвилювання.
У розчинений ілюмінатор дув теплий нічний вітерець, а місяць освітлював пінявий слід за кормою.
– Ти хотів щось повідомити нам, Гокінсе? – звернувся до мене сквайр. – Ну кажи вже!
Я переказав коротко, як тільки міг, підслухану Сильверову розмову. Усі троє, мовчки, не ворухнувшись і не зводячи з мене очей, вислухали мою оповідь. І тільки-но я скінчив, лікар Лівсі сказав:
– Джиме, сідай до столу!
Вони посадили мене за стіл, налили вина, дали родзинок, і всі троє, один за одним, з поклоном випили за моє здоров’я, вітали з удачею і вихваляли за хоробрість.
– Так, капітане, – мовив нарешті сквайр, – ви таки мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе віслюком і чекаю на ваші накази.
– Я виявився віслюком не менше за вас, сер, – заперечив капітан. – Зазвичай, якщо команда готує бунт, є різні ознаки, за якими можна завчасно здогадатися й ужити запобіжні заходи. Та наша команда таки ввела мене в оману.
– Дозвольте, капітане, – утрутився лікар. – Нас перехитрив Сильвер, а його, слід визнати, пересічною людиною не назвеш.
– Йому давно вже слід метлятися на реї, – пробуркотів капітан. – Але часу на пустопорожні балачки немає. Якщо містер Трелоні дозволить, я маю дещо запропонувати.
– Сер, ви тут капітан, і слово належить вам, – запопадливо відповів сквайр.
– По-перше, – почав капітан Смолетт, – шлях до відступу нам відрізали. Якщо я дам наказ пливти назад, вони одразу ж зчинять бунт. По-друге, ми ще маємо час, у будь-якому разі, доки знайдемо скарби. По-третє, серед команди залишилися вірні люди. Хай там що, а рано чи пізно справа дійде до сутички, тож я пропоную напасти на них першими, щоб заскочити зненацька. Гадаю, містере Трелоні, ми можемо розраховувати на ваших людей?
– Як на мене самого, – проголосив сквайр. – Їх троє, з нами разом, враховуючи Гокінса, буде сім людей, – вів далі капітан. – А серед команди є ще вірні нам люди?
– Ймовірно, ті, кого Трелоні найняв до того, як зустрів Сильвера, – припустив лікар.
– Навряд чи, – заперечив сквайр. – Адже Гендса найняв я.
– Я теж довіряв Гендсу, – визнав капітан.
– І це ж треба – усі вони англійці! – вигукнув сквайр. – Зізнаюсь відверто, сер, мені зараз хочеться пустити корабель у повітря.
– Отже, джентльмени, – вів далі капітан, – скажу на додачу небагато. Ми мусимо вичікувати й пильнувати. Погоджуюсь, це не дуже приємно і легше було б діяти одразу. Але вибору немає – спочатку нам треба дізнатися, хто досі нам вірний. Зупинимося на цьому плані й вичікуватимемо нагоди. Така моя пропозиція.
– Джим тут стане у пригоді більше за будь-кого, – завважив лікар. – Матроси його не соромляться, а він спостережливий хлопчина.
– Гокінсе, покладаюсь на тебе, – додав сквайр.