Скажу по правді, я дуже боявся, що не виправдаю їхньої довіри, хоча саме я внаслідок щасливого збігу врятував їхні життя. Наразі, хай там що, а нас було семеро з двадцяти шести, а якщо рахувати тільки дорослих, то взагалі – шестеро проти дев’ятнадцяти.
Частина третя
Мої пригоди на суходолі
Розділ ХІІІ
Початок моїх пригод
Коли наступного ранку я вийшов на палубу, острів видався мені зовсім іншим. Вітер вщух, почався штиль, але нам вдалося значно просунутися за ніч, і ми стояли тепер на відстані півмилі на південний схід від низовинного східного берега, вкритого сірувато-зеленою рослинністю. Цей одноманітний колір де-не-де в низовині переривався смугами жовтого піску й схожими на сосни високими деревами, які росли поодиноко або купками. Одначе загальний колорит видався мені одноманітним і сумним. Верхівки пагорбів височіли посеред лісу гостроверхими голими кручами. Усі вони були химерної форми, та найвигадливішу мала Підзорна Труба, на триста чи чотириста футів вища за інші, прямовисна зусібіч і зрізана на верхівці, наче п’єдестал для статуї.
«Іспаньйола» сильно погойдувалась на океанській хвилі, аж вода хльостала в шпігати. Хвилі били в борти, стерно крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й підстрибувало, наче живе. Я надійно тримався за бакштаги, і в голові мені паморочилося. Я вже ніби призвичаївся у морі, але через хитавицю на судні, що крутилося, ніби пляшка, на місці, мені робилося млосно, особливо вранці та на порожній шлунок. Чи то через це, чи то через суворий вигляд острова із сірими одноманітними лісами, голими гранітними верхівками та грізним ревінням пінявого буруна біля берега, але я почувався пригніченим. Яскраве сонце припікало, берегові птахи ловили рибу і пронизливо кричали, – хтось би на моєму місці тішився з того, що бачить землю після такого довгого плавання. Але серце в мене аж похололо, і я одразу ж зненавидів Острів Скарбів.
Цього ранку на нас чекало чимало роботи. Вітру не було, тож нам довелося спустити шлюпки і на веслах підтягувати шхуну три чи чотири милі, обігнувши мис, і ввести її у вузьку протоку позаду Острова Кістяка. Я з власної волі сів в одну зі шлюпок, хоч мене й не кликали.
Була страшенна спека, матроси лаялись і бурчали через важку роботу. Ендерсон керував шлюпкою, але замість того, щоб підтримати людей, лаявся голосніше за інших.
– Гаразд, – крикнув він, додавши круте слівце, – скінчиться ж це коли-небудь!
Все йшло якнайгірше. Раніше матроси охоче й без жодної суперечки виконували свої обов’язки. Та лише самого вигляду острова вистачило, аби дисципліна ослабла.
Довгань Джон увесь час стояв біля стерничого і допомагав йому вести судно. Він знав фарватер як свої п’ять пальців і навіть оком не змигнув, коли лот показував не ту глибину, що була зазначена на мапі.
– Це через приплив, – пояснював він. – Приплив риє протоку, наче лопатою.
Ми зупинилися на місці, позначеному на мапі кітвою, на відстані третини милі від головного острова й Острова Кістяка. Дно було чисте, піскове. Грюкіт опущеної кітви сполохав на березі зграї птахів, і ті з пронизливим криком закружляли над лісом. Одначе дуже скоро вони вгамувалися, і все стихло.
Бухту зусібіч заступав густий ліс. Дерева сягали самої води, а трохи віддалік від плаского берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві крихітні річечки чи, точніше, два багнистих струмки, впадали в протоку, більше схожу на тихий ставок. Рослинність довкола мала ядучий яскраво-зелений відтінок. Із корабля не було видно ані блокгауза, ані частоколу, і якби ми не мали мапи, то могли б подумати, що ми – перші люди, що пристали до цього острова відтоді, як той піднявся з океанських глибин.
Ані жоден звук, ані подих вітру не порушували мертвої тиші. Лише здаля, з відстані в півмилі, долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі стояв якийсь особливий затхлий запах, – запах прілого листя і гнилого дерева. Я бачив, як лікар принюхався до нього, наче до тухлого яйця.
– Не знаю, чи є тут скарби, – пробурмотів він, – а от щодо пропасниці міг би побитися об заклад.
Поведінка команди збентежила мене ще в шлюпці, а тепер, коли ми повернулися на судно, просто жахала. Люди вешталися по палубі й про щось поміж собою розмовляли. Найдрібніші накази спричиняли хвилю невдоволення й виконувалися неохоче. Навіть найнадійнішим матросам передався цей настрій, та закликати їх до порядку не було кому. Бунт висів у повітрі грозовою хмарою.
Та не лише ми помітили небезпеку. Довгань Джон як умів намагався тримати порядок, обходячи команду, пускаючи в хід де вмовляння, а де власний приклад. Він щосили пнувся, аби видаватися люб’язним і догідливим, і розсипав усмішки праворуч та ліворуч. Якщо давали якийсь наказ, Джон хапав свою милицю і першим кидався виконувати його із завзятим криком: «Слухаю, сер!» Коли ж роботи не було, він голосно співав пісень, одну за одною, ніби бажаючи приховати зловісну поведінку команди. З усіх небезпек того тривожного дня найлиховіснішою нам видалася саме поведінка Довганя Джона.