Ми зібралися в каюті на раду.
– Сер, – сказав капітан, – якщо я ризикну віддати якийсь наказ, вони можуть кинутися на нас. Ви самі бачите, що відбувається. Вони грубіянять на кожному кроці. Якщо я не звертатиму на це уваги, у Сильвера з’являться підозри, що тут щось нечисте, і ми програємо. Є лише одна людина, на яку варто розраховувати.
– І хто це? – спитав сквайр.
– Сильвер, сер, – відповів капітан. – Він занепокоєний не менше за нас і хоче все залагодити. Якщо надати йому шанс, він умовить їх не зчиняти бунт до часу. Тож я пропоную надати йому можливість. Дозволимо команді вирушити сьогодні по обіді на берег. Коли вони поїдуть усі, ми захопимо судно. А як ніхто з них не поїде, ми замкнемося в каюті й захищатимемося. Коли ж на берег піде лише частина команди, присягаюся, на борт вони повернуться слухняними, як вівці.
На тому й постановили. Надійним людям – Гантеру, Джойсу, Редруту – роздали заряджені пістолети й втаємничили в наші плани. Усупереч нашим сподіванням, вони не дуже здивувалися й сприйняли наше повідомлення досить спокійно. Потому капітан вийшов на палубу й звернувся до команди з невеличкою промовою:
– Хлопці! Сьогодні був важкий день, і всі добряче стомилися. Тому прогулянка на берег, гадаю, нікому не завадить, до того ж шлюпки вже спустили. Охочі, сідайте в них і гайда на берег! Я подам сигнал із гармати за півгодини до заходу сонця.
Видно, ці простаки надумали, що одразу ж знайдуть скарби, тільки-но опиняться на березі. Вони вмить повеселішали й закричали «ура» так голосно, що пагорбами прокотилася луна, і сполохані птахи знову закружляли з криком над лісом. Капітан вчинив мудро: одразу ж спустився вниз, надавши Сильверу можливість розпоряджатися командою. Якби він лишився на палубі, удавати, ніби він нічого не розуміє, йому не вдалося б. Збурена команда відкрито слухалася Сильвера й лише його вважала капітаном. А чесні матроси (такі, як згодом стало відомо, серед нашої команди все ж були) виявилися не надто кмітливими. Вочевидь, усю команду, кого більше, кого менше, вабив приклад заводіїв. Проте не всі бажали заходити надто далеко. Непослух і зухвальство – це одне, а озброєний бунт, захоплення судна та вбивство безневинних – зовсім інше.
Врешті-решт домовилися. Шістьох вирішили лишити на шхуні, а решта тринадцять під орудою Сильвера посідали в шлюпки. І тієї миті я наважився на відчайдушний, божевільний вчинок, який потім посприяв нашому порятунку. Захопити судно нам не вдасться, бо на ньому Сильвер залишив шістьох людей. А значить, моя допомога тут не потрібна. Тому я вирішив їхати на берег. За мить я переліз через борт, спустився в одну із шлюпок, і та відчалила.
Ніхто не звернув на мене уваги, лише передній весляр сказав:
– Це ти, Джиме? Тримай голову нижче.
А Сильвер, що сидів в іншій шлюпці, обернувся й гукнув мене, аби переконатися, що то дійсно я. Наступної миті я вже розкаювався в своєму вчинку.
Веслярі аж надривалися, змагаючись у швидкості. Наша шлюпка виявилася легшою, веслувати тут було краще, тому ми набагато випередили іншу шлюпку. Коли її ніс врізався у берег між деревами, я схопився за гілку й, вистрибнувши на берег, швидко зник у хащі. Сильвер і решта команди відстали від нас ярдів на сто.
– Джиме, Джиме! – гукав мене Сильвер.
Я, звісно, не звертав уваги на його поклик і біг не озираючись до густого лісу, поки не знесилів.
Розділ XIV
Перше вбивство
Я був щасливий з того, що примудрився втекти від Довганя Джона. Настрій мій одразу ж поліпшився, і я з цікавістю взявся вивчати нову для себе місцевість. Спочатку я пройшов багнистою низиною, порослою вербами, очеретом та якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину, десь у милю завдовжки, де стирчали там і сям поодинокі сосни й росли якісь кривенькі дерева, схожі на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Віддалік бовванів один із пагорбів зі скелястою кручею на вершині, що виблискувала на сонці. Уперше в житті я спізнав радість дослідника. Острів був незалюднений: прибулі зі мною люди лишилися десь далеко позаду, і я мав нагоду зустріти самих тільки диких звірів і птахів. Я обережно продирався між деревами. Під ногами мені траплялися дивовижні квіти, а зрідка й змії. Одна підвела голову з розколини й зашипіла із шумом, що нагадував тріщання дзиґи. Та я й гадки не мав, що то була отруйна гримуча змія, укус якої є смертельним. Нарешті я опинився в хащах: дерева тут були схожі на дуби – то були низькорослі вічнозелені дуби, як я дізнався згодом. Вони росли на піску, наче терня з вигнутим вузлуватим гіллям та густим щільним листям. Їхні зарості спускалися з піщаного схилу до просторого, порослого очеретом болота, крізь яке протікала одна з річок, що впадала в протоку. Над болотом курилися випари, й обриси Підзорної Труби невиразно проступали в спекотній імлі.