– Хто ви? – крикнув я зупинившись.
– Бен Ґанн, – відповів він хрипким, наче скрипіння іржавого замка, голосом. – Я нещасний Бен Ґанн. Ось уже три роки я не чув людського голосу.
Придивившись до нього, я побачив, що то була така сама біла людина, як і я, з доволі приємними рисами обличчя. Правда, шкіра його дуже засмагла, так, що навіть губи стали чорними, а його світлі очі через це ще чіткіше вирізнялися на темному обличчі. На вигляд він був найжахливішим лахмітником з усіх, яких я тільки бачив у житті. Одяг його складався з клаптів парусини й зношеного матроського вбрання. Уся ця купа клаптиків скріплювалася цілою системою застібок, мідних ґудзиків і вузлами просмоленої мотузки. Єдиною міцною річчю з усього його костюма був шкіряний пасок із мідною пряжкою.
– Три роки! – скрикнув я. – Ви сам-один врятувалися з розбитого корабля?
– Ні, приятелю, – відповів він. – Мене висадили тут, на незалюдненому острові.
Я чув про цей жахливий спосіб покарання в піратів: винного висаджували на якомусь незаселеному віддаленому острові й залишали там напризволяще зі зброєю та невеличким запасом пороху.
– Мене висадили на цей острів три роки тому, – розповідав він, – і відтоді я жив, добуваючи собі харч – дичину, ягоди, устриці. Людина, як виявилося, до всього призвичаюється. Але я знудився за справжньою їжею. Чи не маєш при собі шматочка сиру? Ні? Шкода, я не один раз у сні марив про сир, нарізаний скибочками, трохи підсмажений, і потім прокидався розчарований.
– Якщо мені вдасться потрапити назад на шхуну, ви матимете сиру стільки, скільки забажаєте, – запевнив його я.
Під час розмови він із цікавістю обмацував мою куртку, гладив мої руки, роздивлявся мої черевики й радів, наче дитина, присутності людської істоти поряд. Почувши мою відповідь, він поглянув на мене з тривогою.
– Якщо тобі вдасться потрапити назад на шхуну, – повторив він мої слова. – І хто може тобі завадити?
– Не ви, звісно.
– Звісно, твоя правда, – вигукнув він. – А як тебе звуть, приятелю?
– Джим, – відповів я.
– Джим, Джим, – повторював він, певно, на втіху. – Так, Джиме, я вів таке життя, що навіть соромно розповідати. Мабуть, ти не повірив би, що моя мати була чесною і гарною жінкою.
– Чому б ні? Утім… – затнувся я.
– Так от, – вів він далі. – Вона була дуже побожна. Я ріс ввічливим, вихованим хлопчиком і міг повторити катехізис напам’ять, не затинаючись. А потім я став зовсім іншим, Джиме. І ти не повіриш, з чого все почалося – з орлянки на цвинтарі. А потім чим далі, тим дужче. Моя мати попереджала мене, і була в її словах правда. Саме провидіння послало мене сюди. Я багато думав тут, на самоті, на безлюдному острові, і покаявся. Тепер мене не підкупити ромом. Якщо вип’ю, то тільки трохи на радощах. Я зарікся виправитись. І дотримаю слова. Але слухай-но, Джиме, – він обережно озирнувся навсібіч і прошепотів: – адже я тепер багатій.
Я подумав, що бідаха з’їхав із глузду на самоті. Певно, він вгадав моє припущення за виразом на обличчі, бо заповзято почав запевнювати мене:
– Багатій, так-так, багатій. І чи знаєш, що і з тебе людину зроблю, Джиме! Ах, Джиме, ти благословлятимеш долю за те, що першим знайшов мене! – Його обличчям промайнула якась тінь, і він, стиснувши мою руку, загрозливо підніс палець. – А тепер, Джиме, скажи мені правду. Це ж не Флінтів корабель?
Мені сяйнуло, що він може стати на наш бік, і не забарився з відповіддю:
– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт уже помер. Але скажу вам правду, коли вже питаєте: у нас на борту є кілька людей із його команди, і для нас це велике лихо.
– Бува, не чоловік на одній нозі, – промурмотів він.
– Сильвер? – спитав я.
– А, Сильвер! Так, саме так його звали.
– Він у нас коком і заправляє всією бандою.
Він схопив мене за руку й сильно стиснув її.
– Якщо тебе підіслав Довгань Джон, мені кінець! – вигукнув він. – Та чи знаєш ти, куди потрапив?
Я розповів йому все, що знав: про те, як ми сюди прибули і в яку скруту потрапили. Він вислухав мене з цікавістю і, коли я скінчив, приголубив мене.
– Ти гарний хлопець, Джиме, – сказав він. – І опинився в такій пастці! Добре, звіртеся на Бена Ґанна, і він допоможе вам. Як ти гадаєш, поставиться сквайр до людини, що допоможе виплутатися з халепи?
Я запевнив його, що сквайр зможе гідно віддячити.
– Розумієш, – мовив Бен Ґанн, – я не хочу отримати в нього якесь місце. Це мені зовсім ні до чого, Джиме. Я хочу знати, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, що складають, так би мовити, мою власність?