– Я впевнений у цьому, – відповів я. – Уся команда мала отримати свою частку.
– І він відвезе мене на батьківщину? – спитав він невпевнено.
– Авжеж, – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. І до того ж, якщо ми позбудемося решти, ваша допомога на шхуні буде дуже доречною.
– Тож ви зробите це? – перепитав він, і, видно, нарешті заспокоївся. – А тепер я розповім тобі дещо про себе. Я був на Флінтовому кораблі, коли він ховав скарби. Він та шестеро здорових, кремезних моряків. Вони пробули на березі близько тижня, а ми чекали на нашому старому «Моржі». Раптом дали сигнал, і ми побачили Флінта у шлюпці. Голову він пов’язав синьою хусткою і, навіть у червонуватому світлі призахідного сонця, на вигляд був блідий як смерть. Він повернувся сам, а решта шестеро залишилися мертвими, заритими в землю тут, на острові. Як він їх подолав, ніхто з нас ніколи так і не дізнався. Ймовірно, вони билися, чинили спротив, та він їх усіх перебив – один шістьох. Біллі Бонс був штурманом, Довгань Джон – підштурманом. Вони спитали Флінта, куди він сховав скарби. «Якщо вам так цікаво, – відповів він, – рушайте на берег. Але корабель, чорт забирай, вас не чекатиме». От і все, що він відповів. А за три роки я на іншому кораблі пропливав повз цей острів. «Хлопці, – сказав я, – тут Флінт зарив скарби. Нумо, пристаньмо й пошукаймо!» Капітану ця пропозиція була не до душі, але матроси мене підтримали, тож ми висадилися на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем ставлення до мене дедалі гіршало. Нарешті всі повернулися на корабель, а мені сказали: «Ось тобі мушкет, Бене Ґанн, заступ і лом. Лишайся тут і шукай собі Флінтові грошики». Відтоді, Джиме, я живу тут і жодного разу не їв по-людськи. Поглянь на мене. Хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий? Так, мені самому здається, що я ним і не був. – При цих словах він підморгнув і злегка ущипнув мене. – Так і скажи сквайру, Джиме: він ніколи ним і не був. І ще скажи, що три роки він сам-один прожив на острові, потерпав від спеки і злив. Іноді він згадував свою стареньку матір, наче вона ще жива (так і скажи йому), та найбільше часу присвятив іншому. І за цими словами ущипни його ось так. – І він знову по-дружньому ущипнув мене, а потім додав: – Скажи йому ось що ще: Ґанн – гарний чолов’яга. Так і скажи. Він розуміє різницю між справжніми джентльменами і джентльменами удачі, до яких колись належав сам.
– Чудово! – сказав я. – Але я погано зрозумів те, що ви сказали. Утім, зараз це не важливо. Я ж навіть не знаю, як потрапити на судно.
– Ось у чім річ! – здивувався він. – Я маю човен, який зробив сам, власноруч. Я ховаю його під білою скелею. Та поїхати ми зможемо лише, коли впаде темрява. Чув… Що то?
Над островом гучною луною розлігся гарматний постріл, хоч до заходу сонця було ще години зо дві.
– Вони вступили у бій. Йдіть за мною, – крикнув я і побіг туди, де мала стояти шхуна, забувши про власний страх. Поруч легко й швидко біг висаджений на безлюдний острів пірат у саморобному одязі.
– Ліворуч, ліворуч, – підказував він. – Бери ліворуч, Джиме! Ближче до дерев. Тут я вбив уперше сарну. Тепер вони сюди не спускаються, тримаються на узвишші, бояться Бена Ґанна.
Він теревенив без упину, поки ми бігли, хоча я нічого не відповідав.
За гарматним пострілом пролунав і залп із гвинтівок. Потім запала тиша, і я побачив за чверть милі від нас британський прапор, що гордо майорів над лісом.
Частина четверта
У блокгаузі
Розділ XVI
Розповідь лікаря про те, як вони покинули шхуну
Обидві шлюпки відчалили від «Іспаньйоли» в напрямку берега близько пів на другу, коли, якщо сказати по-морському, пробило три склянки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті наше становище. Був би хоч легенький вітерець, ми напали б зненацька на шістьох бунтівників, яких лишили на судні, підняли кітву й пішли б у море. Але стояло мертве безвітря, і, на додачу, увійшов Гантер і повідомив, що Джим Гокінс сів у шлюпку і разом із рештою вирушив на острів.
Ніхто з нас, звісно, не сумнівався у Джимі, але ми дуже занепокоїлися через нього. Від таких людей можна очікувати чого завгодно, і, зізнаюсь відверто, ми не сподівалися побачити його знову. Ми вийшли на палубу. Від спеки смола взялася пухирями в пазах. У повітрі стояв гнилий, нездоровий запах. Навіть не маю сумнівів, що у цій огидній бухті було вогнище зарази жовтої пропасниці та дизентерії. Шестеро паскудників із незадоволеними фізіономіями сиділи в кубрику під вітрилом.