Відступивши вбік на кілька кроків, щоб не чути нашої розмови, Сильвер сів на пеньок і, посвистуючи, позирав то на нас, то на своїх товаришів, що розпалювали багаття й виносили із блокгауза шинку й хліб для сніданку.
– Отже, Джиме, – почав лікар, – ти потрапив до їхніх рук і пожинаєш те, що посіяв. Але в мене не вистачає духу лаяти тебе. Скажу одне: якби капітан Смоллетт був здоровий, ти не насмілився б утекти. Але він лежав поранений і не міг перешкодити тобі, от ти й скористався цим – утік, як безчесний дезертир!
– Лікарю, – відповів я, і голос мій тремтів, бо я не міг стримати сліз, – не дорікайте мені. Я сам себе вже й лаяв, і соромив. Моє життя висить на волосині, і мене досі не вбили тільки завдяки заступництву Сильвера. Повірте, лікарю, я не боюся смерті, але мене страх як лякає катування. Якщо мене катуватимуть…
– Джиме, – урвав мене лікар, і голос його теж затремтів. – Цього я не перенесу. Перелазь скоріше й біжімо.
– Але, лікарю, я дав слово честі.
– Знаю, знаю! – викликнув він. – Але що ж робити? Я візьму на себе весь сором і ганьбу порушеного тобою слова. Але я не можу покинути тебе тут. Стрибай сюди скоріше, і ми зникнемо зі швидкістю антилоп.
– Ні, – наполегливо відмовився я. – Ви знаєте, що ні ви, ні сквайр, ні капітан не вчинили б так на моєму місці. І я теж так не зроблю. Сильвер довіряє мені, я дав слово й мушу повернутися. Але ви, лікарю, не дали мені доказати. Якщо мене катуватимуть, я можу виказати, де перебуває шхуна. Адже мені пощастило захопити її, і вона стоїть тепер у Північній бухті, у південній її частині, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.
– Шхуна! – скрикнув лікар.
Я розповів йому коротенько про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.
– Дивно! – мовив він, коли я скінчив свою оповідь. – Кожен твій крок сприяє нашому порятунку. І ти думаєш, що ми дамо тобі вмерти? Ні, це не гідна винагорода за все, що ти для нас зробив. Ти виявив змову, ти знайшов Бена Ґанна – кращого ти не зробив би, навіть якби прожив дев’яносто років. Клянуся Юпітером, цей Бен Ґанн на вигляд – диявол! Сильвере! Сильвере! – раптом крикнув він. – Я хочу дати вам гарну пораду – не кваптеся з пошуком скарбів.
– Я, як можу, намагаюсь відтермінувати справу, – відповів Сильвер. – Але тільки пошуком скарбів я можу врятувати своє життя й життя цього хлопчини.
– У такому випадку, Сильвере, скажу вам більше: коли відшукаєте схованку, будьте насторожі.
– Сер, – сказав Сильвер, – скажу відверто, ви повідомили мені чи то занадто багато, чи то занадто мало. Чому ви полишили блокгауз і віддали мені мапу? Я цього не розумів і тепер не розумію. Я сліпо виконав всі ваші вимоги, хоча ви не дали мені й крихти надії. Ні, це вже занадто! Якщо ви не розтлумачите мені ваші слова, я буду змушений відмовитися від своїх намірів.
– Ні, – задумливо відповів лікар, – я не маю права сказати більше. Це не моя таємниця, Сильвере. Клянуся честю, а то я б вам розповів. Якщо я скажу ще хоч слово, мені перепаде від капітана. Та я таки дам вам маленьку надію, Сильвере. Якщо ми обоє виберемося живими із цієї пастки, я спробую врятувати вас від шибениці.
Обличчя Сильвера просяяло.
– Навіть рідна мати не змогла б утішити мене краще, ніж ви! – вигукнув він.
– Це перше, що я можу сказати вам, – сказав лікар. – І друге: раджу вам тримати цього хлопчину біля себе, і за потреби кличте мене. Я спробую допомогти вам, і це не порожні слова. А тепер до побачення!
Лікар потис мені руку через частокіл, кивнув головою Сильверу й швидким кроком рушив до лісу.
Розділ XXXI
Флінтова вказівна стрілка
– Джиме, – звернувся до мене Сильвер, коли ми зосталися самі, – я врятував життя тобі, а ти мені. Цього я не забуду. Я чув, як лікар умовляв тебе бігти й як ти відмовився. Цього я теж не забуду. Крім того, завдяки тобі я вперше після невдалої атаки на блокгауз побачив проблиск надії. Тепер, Джиме, ми вирушаємо на пошуки скарбів наосліп, так би мовити. І мені це аж ніяк не до вподоби, але ми міцно триматимемося один за одного й урятуємо своє життя хай там що.
Із блокгауза нам гукнули, що сніданок готовий. Невдовзі ми всі сиділи на піску і їли сухарі зі скибочками підсмаженої солонини. Пірати розпалили таке багаття, що на ньому можна було б засмажити цілого бика. Вогонь палахкотів, як скажений, тож наблизитися до нього можна було тільки з навітряного боку, та й то з великою обережністю. Так само марнотратно розтринькували пірати й провізію: вони насмажили солонини принаймні втроє більше, ніж могли з’їсти. А один із них, дурнувато посміхаючись, кинув залишки сніданку у вогонь, і той затріщав від такого незвичного палива. Ніколи в своєму житті я не бачив таких безтурботних людей, що не думали про день завтрашній. Вони все робили абияк: знищували запаси, куняли на варті, і, попри свою сміливість і відчайдушність, виявили цілковиту нездатність до тривалої кампанії.