Навіть Сильвер, що сидів осторонь із Капітаном Флінтом на плечі, не зробив їм жодного зауваження про цю марнотратність, попри його хитрість і передбачливість.
– Так, приятелі, – просторікував він, – ваше щастя, що Окіст думає за всіх вас. Звісно, вони сховали шхуну. Але тільки-но ми добудемо скарби, обшукаємо весь острів. Шхуна нікуди не подінеться, до того ж ми маємо шлюпки.
Набивши собі повний рот підсмаженою грудинкою, Сильвер виголошував промову й поновлював свій розхитаний авторитет, підбадьорюючи й самого себе заодно.
– А щодо заручника, то, вірте мені, це його остання розмова із друзями. Завдяки йому я випитав дещо потрібне. Ми поведемо його із собою на прив’язі на пошуки скарбів і збережемо його живим-здоровим: про всяк випадок. Але коли ми розшукаємо шхуну й відчалимо, вірте мені, отоді ми добряче поговоримо з містером Гокінсом і він дістане свою частку по заслузі.
Пірати тільки посміювалися, а я почувався дуже пригніченим. Якщо Сильверів план спрацює, ця підступна людина без коливань віддасть перевагу багатству й волі разом з іншими піратами проти обіцяного порятунку від шибениці, – єдине, на що він може розраховувати, переходячи на наш бік.
Але навіть якби Сильвер дотримав дане лікареві слово, тоді б нам загрожувала смертельна небезпека. Якщо пірати виявлять зраду Сильвера, то як ми вдвох – він, каліка, і я, хлопчик, – вистоїмо проти п’яти кремезних матросів!
На додачу мене гризли побоювання щодо дивного поводження моїх друзів. Чому вони полишили блокгауз і віддали мапу? Що значать загадкові лікареві слова, сказані Сильверу: «Коли відшукаєте схованку, будьте насторожі». З таким настроєм, зрозуміло, мені було не до сніданку, і я понуро поплівся за піратами на пошуки скарбу.
Ми являли собою досить дивне видовище: усі в брудних матроських куртках, всі, за винятком мене, озброєні до зубів. У Сильвера висіли дві рушниці: одна – попереду, друга – позаду, крім того, він запхнув за пояс кортик і засунув у кишені два пістолі. На довершення всього на плечі в нього сидів Капітан Флінт і щось торохтів без угаву. Мене обв’язали мотузкою, кінець якої Сильвер тримав то у вільній руці, то в зубах – отже, мене вели, наче ведмедя на ланцюзі.
Кожний тягнув що-небудь: лопати й ломи (їх пірати в першу чергу вивантажили з «Іспаньйоли»), сухарі, солонину й бренді на обід. Уся провізія була з наших запасів. Вочевидь, Сильвер учора сказав правду: якби він не уклав угоди з лікарем, піратам, що втратили шхуну, довелося б харчуватися дичиною й запивати її водою. Але такий напій навряд чи припав би їм до смаку. Крім того, з моряків зазвичай кепські мисливці. Та й запаси пороху в них теж були невеликі.
Ось так споряджені, ми всі, разом з піратом із розбитою головою, якому варто було б спокійнісінько лежати в холодку, рушили низочкою, один за одним, до бухти. Там стояли дві шлюпки, що зберігали сліди кричущої занехаяності: обидві в багнюці, а в одній навіть лава зламана. Пірати вирішили взяти із собою обидві шлюпки, і ми, розділившись на дві групи, розмістилися в них і відчалили від берега.
Дорогою зчинилася палка суперечка щодо мапи. Червоний хрест на ній був занадто великий і не міг точно вказати місце. Пояснення на звороті мапи теж вирізнялися неабиякою стислістю й невизначеністю. Там, як пам’ятає читач, ішлося про таке:
Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на Пн. від Пн. – Пн.-С.
Острів Кістяка С.-Пд.-С. і на С.
Десять футів.
Високе дерево було, таким чином, за вихідну точку. Праворуч, прямо перед нами, бухту замикала височина в двісті-триста футів, що на півночі з’єднувалася з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходила в скелясту вершину, що називалася Бізань-щоглою. Схили височини поросли сосновим лісом. То тут, то там височіли поодинокі сосни-велетні, що перевершували своїх сусідів на сорок-п’ятдесят футів. Яке із цих дерев позначив Флінт на мапі, можна було визначити лише на місці за допомогою компаса.
Попри це, кожен пірат уподобав собі якесь дерево й переконував усіх, що саме його і є Флінтове «високе дерево». Сильвер тільки знизував плечима й радив почекати до прибуття на місце.