Пропливаючи повз двоголову гору, ми побачили вхід до печери Бена Ґанна, а біля неї людину з рушницею. Це був сквайр. Ми всі, і Сильвер разом із нами, привітали його радісним лементом. Проїхавши ще три милі, ми знайшли шхуну біля входу до Північної бухти. Приплив підняв її з мілини, і вона тепер вільно плавала біля берега. Був би вітер більш потужний або течія більш швидка, не бачити нам шхуни, як своїх вух: її або віднесло б у відкрите море, або розбило б об берег. Але, на щастя, корабель вцілів, якщо не зважати на порваний грот. Ми спустили запасну кітву і на шлюпці дісталися до печери Бена Ґанна. А Ґрей повернувся пильнувати «Іспаньйолу» вночі. Нагорі, біля входу до печери, нас зустрів сквайр. Зі мною він обійшовся дуже люб’язно й привітно, і словом не згадавши про мою втечу, але, побачивши Сильвера, спалахнув і сказав:
– Джоне Сильвер! Ви – дивовижний негідник й ошуканець. Так, сер, негідник і шахрай. Мене вмовили простити вас, і я обіцяв. Але кров убитих упаде на вашу голову, сер!
– Красно вам дякую, сер, – уклонився Джон Сильвер.
– Ви не маєте права дякувати мені! Я порушую через вас свій обов’язок. Тримайтеся від мене подалі!
Ми увійшли до печери. Це було досить велике приміщення зі свіжим повітрям, з піщаною долівкою і джерелом найчистішої води, що било серед папоротей. Перед багаттям лежав капітан Смоллетт, а в далекому тьмяно освітленому куті печери я помітив купи золотих монет і зливків. Це і був Флінтів скарб – мета нашого плавання й причина загибелі сімнадцятьох членів екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й жахів склали ціну його нагромадження, скільки абордажів і боїв, скільки потоплених суден, – про це з живих людей знали тільки троє Флінтових спільників – Сильвер, Морґан і Бен Ґанн.
– Заходь, Джиме, – сказав капітан. – Ти гарний хлопець, але я ніколи більше не візьму тебе в плавання. Дуже вже ти розпещений і норовливий. А, це ти, Джоне Сильвер? Яким вітром занесло тебе сюди?
– Я повернувся до виконання своїх обов’язків, сер, – завзято звітував Сильвер.
– А… – тільки й проговорив капітан.
Сівши колом, ми взялися за вечерю у веселому й радісному гуморі, запиваючи солонину Бена Ґанна вином, прихопленим з «Іспаньйоли». Сильвер сидів збоку, подалі від світла, але вечеряв з апетитом, весело сміявся разом з усіма й послужливо підхоплювався, якщо щось треба було подати, – загалом, поводився так, начебто нічого не трапилося.
Розділ XXXIV
і останній
З раннього ранку ми взялися до роботи. Треба було перенести скарб на берег, на відстань у милю від печери, і перевезти його в шлюпці на шхуну. Робота непроста для такого невеликого числа людей. Трьох вцілілих піратів ми не дуже й боялися, бо вирішили, що надовго відбили в них охоту до нападу. Про всяк випадок ми таки виставляли одну людину на вершині пагорба.
Працювали всі дуже старанно. Ґрей і Бен Ґанн відвозили в шлюпці золото на шхуну, решта зносили його до берега. Золото ми складали в мішки з-під сухарів; два таких невеликих мішечки, зв’язаних мотузкою, – це був вантаж, достатній для одного дорослого чоловіка. Мене, як малосилого, залишили в печері укладати й пакувати золото.
Флінтів скарб складався з найрізноманітніших монет і трохи нагадував гроші зі скрині Біллі Бонса. Мені цікаво було розбирати й сортувати їх. Отут були монети англійські, французькі, іспанські, португальські, гінеї й дублони, крони, луїдори й цехіни, монети із зображенням королів всіх країн Європи за останнє століття, монети східні з візерунками дивних написів, круглі й чотирикутні, діряві посередині, щоб їх носити замість намиста, – тобто монети, які тільки існують на світі. Їх було так багато, що мені від клопоту з ними спину ломило й пальці крутило. Працювали ми протягом багатьох днів і, здавалося, що кінця тому не видно.
Троє вцілілих піратів кудись зникли й не показувалися. Утім, якось уночі, коли я прогулювався разом із лікарем по вершині пагорба, знизу, з темряви, до нас долинув чи то крик, чи то спів. Але це було так далеко, що ми ледь уловили звуки.
– Це ж, напевно, пірати, – припустив лікар.
– Знову перепилися, сер, – почувся позад нас Сильверів голос.
Сильвер мав повну свободу й, попри байдужу зверхність із нашого боку, тримався невимушено й фамільярно. Він ніби не помічав загального презирства до себе й намагався бути запобігливим і услужливим. Найприязнішим у ставленні до нього був Бен Ґанн, який за звичкою трохи боявся свого колишнього підштурмана, і я, бо відчував до нього таку-сяку вдячність за свій порятунок, хоча забути, як він збирався зрадити мене знову, я не міг.