Выбрать главу

Такехіко Фукунага

Острів Смерті

Психологічний роман
Переклад з японської ІВАН ДЗЮБ
TAKEHIKO FUKUNAGA, Shi no shima,
Tokyo, Shinchosha, 1976
© Т. Фукунага, 1976.
© Український переклад, післямова, художнє оформлення. Видавництво „Дніпро”, 1983.

Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А

Пролог. СОН

Канае Сома бачив сон. Той сон був дуже схожий на правду. Та оскільки Канае відразу збагнув, що все це йому тільки сниться, видиво здавалося йому яскравішим за дійсність. І хоч скільки разів він повторював собі, що це всього-на-всього сон, однаково не міг подолати жаху перед моторошним видовищем.

Канае поволі опам’ятовувався. Цупкі щупальці темряви слабшали, а в глибину заплющених очей просочувалося тьмяне світло. Пам'ять вернулася до нього раніше, ніж зір, а ще раніше слух, але Канае нічого не чув, бо навколо, мабуть, панувала тиша. Та ось перед його очима в густій, майже липкій пітьмі замріли невиразні обриси навколишнього світу. Це, однак, не означало, що настав світанок і розвіявся морок. Просто його свідомість трохи проясніла і її раптом заполонив небачений досі краєвид.

Так, це був краєвид. Безмежна площина тяглася до сірої нитки приємно вигнутого виднокола. Небо заволокли хмари, а над землею висіло мляве червоно-коричневе сяйво. Та незабаром, коли очі Канае звикли до нової обстановки, подекуди на цьому безмежжі почали виступати дивні нерухомі предмети. Власне, це не були самі предмети, спотворені, понівечені, а лише їхні душі. Недалеко від Канае височіло голе дерево. Колись воно, напевно, шуміло зеленим листям, а тепер його стовбур був зламаний навпіл, і потрощені гілки стирчали в обидва боки. Кора на ньому так обгоріла, що дерево скидалося на брилу якоїсь руди. За тим деревом видніла купа залізобетону — покручене залізне пруття, вивернутий фундамент. А далі, куди око сягало, простягалася така ж сама руїна — рештки до невпізнання обгорілих дерев і розвалених будівель. Усе це, заповнюючи земний простір, здавалось, не обстоювало свого права на існування, а наче соромилося його і, прагнучи повного знищення, шкодувало, що його не обернуто на порох. Ні, слово „шкодувати” сюди не підходить. Мабуть, речі споконвіку були такими — безвольними, беззмістовними. Вони звикли мовчати, нічого не прагнути і лежати купами. І тільки відчуття, пробуджена свідомість Канае намагались знайти у них якийсь сенс.

Канае відчув, що дихає і, отже, існує. Таке відчуття з'явилося, певно, тому, що над уявним мертвим краєвидом панувала неймовірна тиша, а повітря, яким Канае дихав, їдке, майже липке, було наповнене нестерпним смородом, як у сільському крематорії. Той сморід, здавалося, проникав у тіло й отруював його. „Як же це я тут опинився? — запитував себе Канае. — Це ж країна смерті. Треба звідси тікати. Інакше я тут згнию”. Канае бачив перед собою моторошні хороводи обпалених дерев, пощерблені стіни з дірами, схожими на очні орбіти черепа, бачив розкидане залізо, каміння і голу, без жодної стеблини чи прутика, землю. Та земля пролягала аж до виднокола, над нею зависло червонясте сяйво, навіть годі сказати, яке — денне чи нічне: небо — без сонця, місяця, зірок — висіло зверху велетенським шатром, а над темно-коричневою межею неба й землі тяглася вузькою довгою смужкою, як після тайфуну, дивовижно жовта, наче полум’я хмара. Ніде не було ані душі. На землі і в небі ніщо не ворушилося, не подавало голосу, сам час зупинився — тьмяне сяйво й загадковий краєвид застигли як у стоп-кадрі кольорового фільму. „Треба якнайшвидше звідси тікати!” — подумав Канае і спробував ворухнути головою. Та ба, голова не ворушилася. І не тільки голова, але й руки, ноги — все тіло не слухалося його.

Страх охопив Канае. Серце шалено загупало, на чолі виступив холодний піт, а з горла вирвався нечутний зойк… Принаймні так йому здалося. Адже неминучим наслідком страху мало бути прискорене биття серця, холодний піт і відчайдушний крик. Та насправді всього цього не було. Бо він не мав ні серця, ні чола, ні рота. Може, колись і мав, та зараз ніщо не підтверджувало їхнього існування. Одно слово, усе його тіло обернулось на двійко очей, які закарбовували на своїй сітківці лише ту частину краєвиду, що лежала просто перед ними. І ще в нього був мозок, який усе обмірковував… А що сталося із шкірою, внутрішніми органами та їхніми функціями — цього Канае зовсім собі не уявляв. Однак він живе, бо пильно розглядав краєвид, який тепер, коли на Канае напав страх, здавався йому ще злощаснішим і пустельнішим.

І саме цієї миті в нього виник сумнів — а може, це сон? Його очі, як нерухома фотокамера, втупилися в цей спустошений, незнайомий краєвид. Здавалося, що в нього немає інших відчуттів, крім зору. Та ні, він відчував, що дихає. А якщо нічого не чув, то це свідчило не про його глухоту, а про те, що він опинився у беззвучному світі. І ще Канае відчував їдкий, отруйний запах. А це означало, що в нього є й нюх. Щоправда, тільки уві сні ці відчуття можуть бути такі своєрідні. „Я бачу сон! Сон! — повторював Канае. — Тож нема чого боятися, як мала дитина. Треба пильно вдивлятися, закарбовувати в пам'яті”. І як студент, що готується до екзамену з географії і зосереджено водить очима по карті (тільки б чогось не пропустити!), Канае почав шукати на мертвій землі ознак життя.