Чайник запихкав білястою парою. А. відставила його з плитки, зняла кришку — щоб трохи остудити окріп. Мачуха мовчки стежила за її рухами.
— А як тато? Ще гнівається?
— Він — людина старомодна, недарма народився в епоху Мейдзі[50]. Ти ж сама це добре знаєш.
А. злегка всміхнулася, а за нею й мачуха. Поки А. наливала чай у чашки, гостя сиділа задумана.
— Пробачте, що нема нічого до чаю.
— Я збиралася купити гостинців, але… До речі, ти здогадуєшся, чого я прийшла?
Мачуха пила чай, піднімаючи чашку майже до чола. Навкруги було тихо, лише десь далеко, в іншій квартирі, грало радіо.
— А що таке? — поцікавилася А.
— Ми дізналися…— несміливо почала мачуха.— Може тобі не сподобається, коли я скажу, що К.—сан не викликає довір'я. Без рідні, без опікуна, а працює тепер у маленькій фірмі, що з дня на день може збанкрутувати, його минуле темне, на одній роботі довго не затримується.
— Та я все це знаю.
— Освіти не дістав. Може, для тебе це не має особливого значення, та от людям не байдуже.
— Мамо, ви прийшли, щоб обмовляти К.—сана?
У кутиках її очей заблищали сльози. А. почувалася зрадженою у своїх кращих почуттях — адже мачуха почала розмову таким лагідним тоном.
— А.—сан, послухай мене уважно,— сівши зручніше, вела далі мачуха.— Мабуть, ти завжди вважала, що я знущалася з тебе, бо ти мені нерідна. Ти помиляєшся. Я вийшла заміж за твого батька тоді, коли ти ще не ходила до школи. Протягом багатьох років я не раз згладжувала прояви його впертої натури, а тому скуштувала чимало лиха. Я дала тобі добре виховання й ні на хвилину не забувала про те, щоб знайти тобі гідну партію. Можливо, тобі здавалося, що ми більше дбаємо про меншу доньку, але ти повинна знати, що ми бажаємо тобі тільки щастя. Може, ти бачила інший сенс у нашому намірі видати тебе заміж і прийняти в дім чоловіка твоєї сестри, однак усе це робилося для твого ж добра, і якщо ми набридали тобі з оглядинами, то лише тому, що турбувалися про твоє майбутнє. Ти можеш це зрозуміти?
Втупивши очі в землю, А. не ворушилася.
— То що, не повернешся додому? За цей місяць ти натерпілася лиха і, мабуть, розпізнала, що він за людина, той К.—сан. Не такий він благородний, як ти раніше думала. По правді кажучи, ти надто добродушна, а тому тебе легко ошукати. У твоїх інтересах розійтися з ним якомога швидше. Поки що ти не зовсім пустилася берега, люди скоро за будуть про цей випадок, і все якось обійдеться. Та й батько, напевне, чекає не дочекається твого повернення.
— Ви кажете, повернутися?..
Підвівши голову, А. глянула на мачуху очима, в яких блищали не сльози, а тверда непохитність.
— Повертайся, і все владнається. Твоє добре ім'я ще вдасться якось врятувати. Зрештою, ти ж не зможеш далі так жити.
— Ні, мені так добре.
— Ну чого ти така вперта? Викапаний батечко. Ти гадаєш, що зможеш дати собі раду?
А. зрозуміла: мачуха прийшла, щоб солодкими словами вернути її додому. „Але ж я не сама, зі мною К.” — подумала вона раптом, і це додало їй сміливості.
— Я не повернуся. Тепер уже пізно про це говорити.
— Ти помиляєшся. Ми щиро бажаємо тобі добра, а тому гадаємо, що так було б краще. Постарайся нас зрозуміти.
— Ні, ніхто мені вдома добра не бажав. Хіба що бабуся-служниця.
— Вона, тебе занадто жаліла, пестила, от і дочекалася. А я скільки над тобою побивалася! Прикро тепер чути, коли кажуть, що ти мені нерідна. Я ж хотіла, щоб тобі було якнайкраще…
— Мені найкраще лише з К.—саном,— відрізала А. й замовкла.
Якусь хвилину мачуха не зводила з неї погляду, а потім, зітхнувши, взяла пальто і встала.
— Невже він тобі такий любий? — промимрила вона наче сама до себе.
А. допомогла мачусі одягтися. Вже на порозі та добула з-за пазухи якийсь згорток і простягла пасербиці.
— Що це?
— Дрібниця. Тільки хай це буде між нами.
Замкнувши двері, А. підійшла до вікна й глянула вниз на вулицю — мерзлякувато згорблена жіноча постать поволі віддалялася й незабаром зовсім зникла. Сильний вітер гойдав верхів'я голих дерев. Сонце хилилося до заходу, било в шибки, але його проміння майже не гріло. „Я не повернуся додому, хоч би якими добрими вони не виставлялися. Бо моє серце обрало К.—сана”,— все ще стоячи біля вікна, переконувала себе А.
ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ
В неділю Канае запросили на вечерю до Нісімото, а наступного дня, двадцять восьмого грудня, як завжди, у видавництві розпочалася підготовка до генерального прибирання напередодні новорічної відпустки. У просторій редакційній кімнаті панувало пожвавлення; заглибленого в папери Канае час від часу тривожив крикливий голос Сімми, головного редактора, який довго й нудно повчав, що треба закінчити всю роботу цього року. Крім того, іноді думки Канае відхилялися в інший бік: у його уяві то виринав, то зникав жахливий абстрактний візерунок на білій шкірі, що, перехоплюючи йому подих, показався з-під чорного светра. Химерні яскраво-червоні ієрогліфи, схожі на тавро, перемішуючись із дражливими образами картини на мольберті, зверталися в його пам'яті на нерозгаданий клинопис. Зосередившись на роботі, Канае намагався забути вчорашнє, зокрема й розмову з Мотоко, та всі його зусилля були марні.