Канае зачинив вікно й простяг руку до вимикача, та хоч скільки крутив ним, лампочка над столом не спалахувала.
— Може, її вимикач у коридорі?
— Та ні, тут. Але на всякий випадок загляньте і в коридор.
Канае спробував коридорного вимикача, а тоді спустився темними сходами до господині.
— Нема струму. Я саме думала принести, вам свічку,— сказала стара, прибираючи в кухні, де вогник над раковиною розганяв темряву. На веранді навпроти їдальні, обхопивши коліна руками, щось мугикав собі під ніс незворушний Ген-тян.
Канае позичив у господині свічку і знову піднявся на другий поверх.
— Там теж нема електрики. А як почувається Аяко-сан?
— Ще дужче затремтіла, коли ви спустилися вниз. Погладьте її по спині, і вона заспокоїться.
Аяко підвела голову і щось промимрила, але саме в ту хвилину знову вдарив грім, і вона, зойкнувши, затулила обличчя руками.
— Яке безглуздя! — зітхнув Канае.— Може, сховаєтеся під москітну сітку? Я не думав, що ви така боягузка.
— Але чарівна…— кинула Мотоко.
У цих спокійно вимовлених словах вчувалася скоріше іронія, ніж приязнь. „Щось їй і тут не до вподоби”,— сяйнуло в голові Канае. Здавалось, ніби за час відсутності Мотоко ще більше віддалилась від нього.
— Варто було б запастися ще одною свічкою, бо невідомо коли подадуть струм.
По той бік вікна дощ і не збирався вщухати. Небо дедалі темнішало, і ось уже ледь-ледь видніло тільки обличчя Мотоко й посуд на столику. Канае знайшов свою склянку і випив теплуватий ячмінний відвар. При закритому вікні в кімнаті стало душно.
— А ви, Мотоко-сан, не боїтеся грому?
— Та ні. Я ж не мала дитина.
— А взагалі ви чогось боїтеся?
— Начебто нічого. А ви, Сома-сан?
— Ви питаєте, чи боюся я землетрусу, грому, пожежі та батька? Не дуже. Хіба Сімми, головного редактора. І трохи вас, Мотоко-сан.
— Мене? Дивно. Чому?
— Бо я не можу вгадати, коли ви розсердитеся.
Мотоко голосно засміялася, а в наступну мить знову поблизу торохнув грім, і Аяко, зойкнувши, кинулась на підлогу.
— Не бійтеся,, блискавка вдарила тепер трохи далі, бо між її спалахом і звуком минув деякий час,— підбадьорюючи дівчину, пояснював Канае. Її руки тим часом судомно вчепилися в його коліна, але Мотоко з-за столика, напевно
цього не бачила. І все-таки душа в Канае була не на місці. У кімнатній тиші відлунювало тільки зловісне лопотіння дощу об вікна. Крізь запітнілі шибки всередину проникало чимраз менше надвечірнього світла.
— Та, мабуть, я сфальшивила, коли сказала, що нічого не боюся. Бо насправді я живу в страху. Якщо подумати, то найбільше я боюся себе.
— Це ж чому?
Мотоко задумалася, проти світла її обличчя не було видно, все, крім вікна, здавалося чорним, як морська безодня.
— Ви цілісінький місяць були в Хіросімі?
— Ага…
— Зупинялися у знайомих? Мабуть, у вас там є родичі?
— Я все втратила.
Така відповідь не задовольняла Канае, але допитуватися пропала охота. Йому н€ вірилося, що Мотоко жила протягом місяця в готелі. Коліно під рукою Аяко якось дивно розігрілось і спітніло.
— Аяко-сан, заспокойтеся, грім уже віддалився.
Дівчина ворухнулася, забрала руки з його коліна, але сиділа, опустивши голову, майже поряд.
— Було так страшно,— ледве видушила вона з себе.
— Значить, ви боягузка.
— Особливо боюся грому. Нічого не можу з собою вдіяти.
Дощ трохи втих, час від часу по небу прокочувався грім. Канае підвівся і знову підійшов до вікна.
— Відчиню на хвилинку, бо душно. Думаю, всередину не бризкатиме.
Крізь відчинене вікно йому в обличчя вдарив вологий вітер. На городі в напівсутіні виблискували водяні струмки.
— Мабуть, така злива завдала шкоди городині Нісімото-сан,— вертаючись до столика, навмання проказав Канае. Його коліно знову опинилося поруч з Аяко.
— Поки мене не було, ви здружилися? — несподівано озвалася Мотоко. Її голос, що наче промацував усе в темряві, злякав Канае, здригнулась і Аяко.
— Зовсім ні,— відповів гість.
— А ви не ображайтеся.
— Та я не ображаюся: Аяко-сан, я кажу правду чи ні?
— Правду. Оскільки вас, Мотоко-сан, не було, то я…— Аяко запнулась, але останні слова прозвучали, як зітхання.
— На біса така соромливість! А я гадала, ви знайдете спільну мову. Ая-тян, ви їздили на море?
— Ні, не їздили.
— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!
„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.
— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.
— Ні.
— Невже й з дому не виходили?
— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.
Тепер і йому не годилося мовчати.
— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.
Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.