— От підібралося двоє скромників!
Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.
— Запалити свічку? Мабуть, струм ще не скоро подадуть.
Кімната була в цілковитій темряві. Канае вийняв сірник і запалив свічку на столику. Кволий миготливий вогник освітив дівочі лиця. Канае поставив свічку на попільничку й прикурив від вогника цигарку. Здається, дощ уже перестав, а прохолодний, як восени, вітерець з вікна коливав полум'ям.
— Мотоко-сан, що ви робили в Хіросімі?
— Я? Нічого.
— Мабуть, відзначали річницю водневого бомбардування? Адже з того часу минуло вісім років.
— Я їздила не заради цього.
— А заради чого?
Якийсь час Мотоко мовчки дивилася на полум'я свічки, а потім сказала:
— Ви хочете багато знати.
Канае засміявся.
— Це ви доскіпливі. Не даєте просвітку мені та Аяко-сан.
— Нічого подібного. Просто мене смішить ваша сором'язливість. Бо мені до всього байдуже.
— Я вас не розумію. Цілий місяць ви провели в Хіросімі, а кажете, що нічого не робили. Я думав, ви зважилися взяти участь у боротьбі за мир.
Мотоко прикурила від свічки цигарку з пачки гостя, а він тим часом загасив свій недопалок.
— Я не з тих, що включаються у рух за мир. У Хіросімі, а точніше, серед потерпілих від водневої бомби, є два типи людей. Одні вважають свій гіркий досвід унікальним і не перестають розповідати вголос про страхіття водневого бомбардування. Сенс життя вони вбачають у тому, щоб, залишаючись свідками трагедії, показувати свої рани людям, проклинати атомну бомбу і своїми протестами не допустити повторення світової війни. Це їхній обов'язок. Ви, Сома-сан, та й не тільки ви, мабуть, гадаєте, що всі жителі Хіросіми такі. Насправді це не так. Є чимало інших людей. Звісно, вони теж ненавидять водневу бомбу, але хотіли б забути про пережите, забути про страждання, якби це було можливе. Оскільки вони не здатні допомогти собі, то й не беруть участі в русі, мета якого врятувати інших.
— Я думав, ви належите до першого типу людей.
— До сміливих? Хіба я чимось схожа на них? Як послухаєш їх, то виходить, що тільки слабодухи та боягузи мовчать або відбирають собі життя. Я недавно сказала, що нічого не боюся, бо коли пройдеш через таке пекло, то вже ніщо тобі не страшне. А тому я вважаю, що в такому випадку йдеться не про слабодухість чи боягузтво, а просто дається взнаки безсилля, що пронизує тебе наскрізь. Ні тоді, ні після ти не зміг нічого вдіяти, ти знаєш, що найважливіше — це зберігати силу духу, але ж од неї не лишилося нічого й тобі здається, що тепер уже нема сенсу братися до чогось.
— А це не малодушність? — несміливо запитав Канае.
— Я б назвала це душевним спустошенням. Сюди треба додати ще почуття сорому. Мені соромно, що я постраждала від водневої бомби. Я не хочу вертатися до Хіросіми, не хочу, щоб у мені пізнавали жертву, хочу жити, як усі. Звичайно, можна було б змішатися з масами, що виступають за мир, забути про той сором, ба навіть навпаки, обернути його собі на користь і сміливо заявити про своє прагнення. Але ж є люди, які соромляться власних ран і зализують їх на самоті. Так це, по-вашому, слабодухість?
Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.
— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.
— А що ви скажете про релігію?
— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.
— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?
— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.
— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.
— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.
Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.
— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.
Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.
— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.
— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.