На батьківщині Канае затримався недовго і вже п'ятого січня був у Токіо. Але за той час, оточений увагою батьків, радих його несподіваному приїздові, він повеселішав і з великою насолодою спостерігав новорічні урочистості, а загадка дивовижного клинопису поволі перестала його тривожити — так само стирається від дощу та вітру малюнок, викарбуваний на кам'яній плиті.
Ось такі були наслідки його мандрівки на Хоккайдо.
А наступного вечора, все ще в полоні новорічного настрою прогулюючись по місту, Канае забрів у дім Нісімото. У передпокої стара господиня замучила його довгими вітаннями з приводу Нового року, тому він поспішив втиснути їй у руки подарунок з батьківщини — кету в бамбуковому листі і, не дослухавши подяки, подався на другий поверх. „Старомодні люди нестерпно балакучі”,— міркував Канае і, піднявшись нагору, легенько постукав у двері. Відповіді не було, а тому він сам відчинив їх.
Йому відкрилася незвична картина: перед дзеркалом навпроти вікна, розпустивши щойно помите волосся, сиділа Мотоко. Витираючи голову рушником, вона оглянулася:
— Ой, це ви, Сома-сан?
— Навіть незручно вітати вас зараз з Новим роком.
— Я щойно помила голову. Мені здалося, що це Ая-тян так швидко повернулася.
— А де вона?
— У ванні. Мабуть, уже закінчує. Трохи почекайте.
Канае стояв неподалік і дивився на неї ззаду. Згадка про недавній випадок уже не мучила його, а чорніше за светр ще вологе волосся, що спадало вниз, майже не торкаючись плечей, здавалося прекрасним.
— На що ви так видивилися? Сідайте біля котацу.
— Ваше волосся таке гарне, що аж кортить його погладити. Я б сказав, воно кольору воронячого крила.
— Може, й так. Як кортить, то погладьте.
Підштовхнутий такою спокійною мовою, Канае мимоволі простягнув руку й несміливо торкнувся волосся. Воно здалося йому холодною водою. Та саме в цю мить воскресла в пам'яті призабута картина. І тоді на Мотоко був цей чорний светр, і вона, стоячи до нього спиною, підняла руки й оголила плечі. Виходить, під красивою зовнішньою оболонкою ховалися сліди трагедії. Та ніхто б у це не повірив, якби дивився тільки на пасма її чорного волосся.
Канае засунув ноги під ковдру над котацу і, повернувши голову до Мотоко, кинув щось схоже на комплімент:
— Я гадаю, вам потрібно більше впевненості у своїй красі.
— Таке скажете! Якій красі?
— Збоку видніше. Мабуть, ви особливо дбаєте про своє волосся?
— Таке скажете! Нічого я не роблю. Хіба що підкорочую його ножицями.
— Вам би народитися в епоху Хейан[51]. Довгим волоссям жінки тоді пишалися.
— Аристократки. Прості жінки носили набагато коротше волосся. Це тепер воно в мене довге, а тоді я була зовсім лиса. Потім воно швидко відросло. Мабуть, під впливом радіоактивного випромінювання.
— Мені здається, вам личила б коротка, як у хлопців, зачіска.
— Та годі вам. Сома-сан, ви трохи дивні. Таке вигадаєте!
Мотоко відклала рушник і оглянулась — на тлі її похмурого обличчя, обрамленого вже майже сухим волоссям, виділялися тільки блискучі очі. „Кажуть, що Медуза поглядом обертала людей у камінь, та хіба обличчя, якого ніхто не бачив, могло стати символом краси?! — раптом подумав Канае.
— Сома-сан!..
— Що таке?
„Знову щось химерне скаже”,— приготувався він, але Мотоко звичним спокійним тоном повела:
— Я не дивуюся, що вас потягло на таку розмову. Мені здається, що ви судите про все надто поверхово. Звичайно, я вдячна вам за комплімент, але він не зачіпає найсуттєвішого. Ви могли б собі уявити, що на моїй голові не було й волосинки? Ось чому я нарешті зважилась і показала вам колоїдні шрами на спині. Як жінці мені було соромно це робити. Але я вважала, що вам треба це знати. Адже ви письменник. Невже й після цього ви нічого не зрозуміли? Кажете, що мені треба більшої впевненості в своїй красі? Ви що, жартуєте?
— Їй-бо, не знаю, що вам сказати. Але не подумайте, що мною керувала легковажність.
51
Е п о х а Х е й а н — IX-XII ст., час розквіту аристократичної культури, коли столицею Японії було місто Хейан (теперішнє Кіото), побудоване в 794 р.