І чого це я броджу в таку заметіль? Пора і честь знати, бо вже північ. Я б не сказав, що від снігопаду мій настрій поліпшився, треба якнайшвидше шукати теплого місця, а то замерзну. Савако побажала, щоб я здох, як собака, та коли б нечистий не прислав її, я спокійнісінько відпочивав би в Юкіе. Однак не треба нарікати на долю, краще переконати себе в тому, що трохи не пощастило, але, врешті-решт, приємно гуляти вулицями. Приємно? Скоріше навпаки, прикро. Сніг викликає в уяві загублене в минулому рідне село, завтра газети напишуть, що в Токіо такого снігопаду не було вже багато років. У дитинстві життя серед снігових кучугур не було чимось дивним та й зараз від згадки про нього теплішає на серці, здається, ніби я спинився в маленькому гірському селі, по сусідству з яким у горах іноді тріщить бамбук, а в хаті мирно горить вогнище. Ой, невже наближається таксі?
— Гей, зупинися!
Дивовижа! Порожнє таксі в таку пору. Видно, йому не залишалося нічого, як спинитися, бо я кривуляв серединою вулиці.
— Слухай, не підвезеш?
— Вибачте, я повертаюся в гараж.
— Повертаєшся? Куди?
— До Ікебукуро. Спішу.
— До Ікебукуро? Гаразд, довези хоч туди.
— А вас це влаштує?
— Влаштує.
— Довезу до Нісігуті в Ікебукуро. Згода?
— Згода.
Ну от, таки пощастило; як кажуть, боги карають і винагороджують, у машині — як удома, тепло, наче в раю.
— Правда, страшний сніг випав?
— Тут ще нічого, а от у передмісті вже можна кататися на лижах. На дорогах, де не ходять машини, намело його з півметра. Пригадуєте двадцять шосте лютого тисяча дев'ятсот тридцять шостого року[53]?