Добряче сипле, у світляному кружалі вуличного ліхтаря танцюють сніжинки, схожі на комашок, йти далі з цього яскравого світла не хочеться, у провулку сніг начебто глибший, враження таке, що я скоро під ним потону. „Трохи далі”,— обернувшись, сказала Момоко, я добре бачив її обличчя, значить, це було десь тут, певно, саме цей ліхтар її освітлював; протягом останніх десяти днів після того холодного, похмурого вечора (так-так, це було минулого четверга) я думав лише про неї, аж Токіко кепкувала: „Що з вами? Невже з глузду з'їхали?” Я сказав Момоко: „Яка глушина! Ви завжди вертаєтеся додому самі в таку пізню годину?” Вона щось промимрила і прискорила ходу. „Ви не боїтеся темряви?” — знову спитав я. „Чи боюся темряви? Куди страшніший хижий звір у людській подобі”,— відповіла вона і, додавши: „Сюди”,— зникла у дворі за хвірткою, наче її пітьма проковтнула. „Почекайте, я вас чаєм пригощу!” — пролунало в моїх вухах, і, не бажаючи втрачати такої нагоди, я поспішив услід — на ліхтар, що виднів крізь листя дерева біля входу в двоповерховий будинок європейського стилю. Наблизившись до ґанку, я почув два голоси — Момоко і ще якоїсь дівчини. Незабаром у передпокої спалахнула електрична лампочка, і скляні двері зі скрипом відчинилися. „Зі мною гість з бару. Сам напросився провести”,— пояснювала Момоко. „Он що! Мабуть, надворі холодно? Нехай заходить”,— відповів ласкавий голос. Його власниця вдивлялася, в темряву— туди, де стояв я… Знайомий голос, знайоме обличчя… Це була в он а, таки в о н а, а не хтось інший, та сама, що зникла рік тому, виходить, в о н а жила в Момоко! З болем в очах я вп'явся в ї ї обличчя в ореолі світла, благородне, як у богині щастя Кітідзьотен. Та це тривало лише одну мить, бо як тільки я почув: „Будь ласка, заходьте”,— то повернувсь і пустився навтьоки. Тікав, охоплений панікою, і жіночі голоси вже не могли мене затримати. Біг крізь темряву, наче переслідуваний ї ї образом, поки не задихався.
Ї ї образ не відстав від мене, як не відстає оце світляне кружало ліхтаря, здається, сніг з усього неба сиплеться сюди й очищає цей образ ще більше; в порожній кімнаті після ї ї зникнення я бачив лише його — так, наче ї ї відсутність зробила його реальним; якщо на світі є любов, то це, напевне, була саме вона. Але ж який сенс у тому, щоб розмовляти віч-на-віч з жінкою, якої нема? Щоб забутися, я виїхав з тої квартири — теж вилетів з клітки. Залишивши там свою любов, я не мав права вимагати її в неї вдруге, ось чому я тікав щодуху, я не хотів з н е ю зустрічатися, гордість не дозволяла, а може, я боявся ї ї пильного погляду, ї ї запитань.
А як же тепер? Навіщо я хочу завітати до н є ї? Невже в отаку ніч, в отаку завірюху ще раз хочу відчути на собі ї ї погляд? Хочу, щоб вона сказала: „Ви така нещасна людина”? Пройду ще трохи і побачу зліва невеличку хвіртку, ґанок із заскленими дверима, а за ними ї ї сумне обличчя. Треба рушати, не ловити ж мені дрижаків під оцим ліхтарем. Замість того щоб вдивлятися в ї ї образ на світляному кружалі, краще зробити ще одне зусилля, ще один важкий крок, бо вже недалеко.
Та, власне, чого я шукаю? Ї ї ласки чи ліків для ображеної гордості? А може, ї ї прощення? Прощення? Я тисячу разів повторював, що не обманював ї ї, але насправді в о н а була моєю жертвою подібно до інших жінок. Мабуть, в о н а не простить мене так само, як і Савако, що називала мене покидьком, адже в о н а не милосердна Бодісатва[55], а недосвідчена наївна дівчина, жертва негідника. Ї й остогидло дивитися на мене, і в о н а втекла з моєї квартири. Невже за цей рік ї ї ставлення до мене змінилося? Однак я все-таки подумав, що принаймні в такий вечір, коли сніг стирає з лиця землі всю мерзоту, вона простить мене, а тому пішов у цьому напрямку. Пішов?.. Нічого подібного, я вже давно не робив і кроку, сиджу й дивлюся на кружало світла від вуличного ліхтаря. Якби я отак заснув, то не було б уже нічого — ні обману, ні прощення, ні вчора, ні завтра, ні цього світу, ні пекла. Може, в о н а виринула тоді з темряви, як богиня щастя Кітідзьотен, і я, перелякавшись, кинувся бігти, аж поки не захекався й не впав під цим стовпом? Якщо добре подумати, то виходить, що від того вечора, коли ми вдвох дивилися, як падає сніг на води Сумідагави, мені снився сон. Може, я от зараз прокинуся в холодній кімнаті з вікном на північ і побачу поряд ї ї сонну? „Вставай, глянь, як падає сніг!” — скажу я ї й, і ми споглядатимемо засніжений краєвид. А може, я прокинуся в невеличкому гірському селі, де ми з матір'ю колись жили, і до мене вернеться дитинство з його вірою в снігову королеву?
55
Бодісатва (санскр.) — за буддійськими уявленнями, людина, що осягнула сенс буття, тобто досягла „просвітлення розуму”, але відмовилася від нірвани.