— Чого ти зволікаєш? Тут уже нікого нема.
— Ви тікайте, а я залишуся, мушу дочекатися К.—сана.
— Чому?
— Як це „чому”? Я ж люблю його.
— Сумніваюсь. А хіба це вже не давня історія?
— К.—санові буде прикро, якщо він мене не застане.
Однак на дорозі не видно постаті К.
— Ти вже розлюбила К.-сана. Ти кохаєш… зрештою, це не має значення. Аяко-сан, я тебе люблю.
Дівчина обертається до нього.
— Але ж я не Аяко.
— Та що ти кажеш?
— Я — А. Повірте. Я — А., а не Аяко Аймі. Якщо вас цікавить Аяко, то шукайте її деінде, а я тутзалишуся.
Навколо темніє, й лише навпроти квадратного вікна проглядає зажурене обличчя А. Однак і воно помалу розпливається, а в пітьмі починає шалено блимати червона сигнальна лампочка. „Де Аяко-сан?” — хвилюється Канае й з усієї сили пробивається крізь людський натовп. Раптом перед ним постає начебто знайома споруда. Щоправда, зараз на першому поверсі з віконцем вахтера цілковита тиша. Канае щодуху біжить нагору рипучими сходами й відчиняє двері з табличкою „Редакційна”. Всередині пусто й напівтемно. Людей не видно. Канае простує до столу головного редактора. Як і можна було сподіватися, на обличчі того невдоволена, врочиста міна.
— О, це ти? — як завжди, спокійно промовляє Сімма й ледь-ледь усміхається.
— А ви не тікаєте? Всі вже побігли.
— Можливо. Тепер уже нема сенсу втікати.
— Це ваша остаточна думка?
— Все одно кінець, якщо воднева бомба впаде. Шкода тільки, що не вдалося випустити „Шлях до миру”.
— Вибачте, це я в усьому винен.
— Зрештою, вихід у світ тої книжки не вплинув би на водневу бомбу. До речі, що ти зараз робиш? Чому не рятуєшся?
— Розшукую одну людину.
Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.
— Мотоко Моегі?
Вражений Канае дивиться головному просто в очі.
— Ні, я шукаю…
— Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.
— Чому?
— Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.
— Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером — це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.
На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:
— Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.
Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.
— Аяко-сан!..— кричить він на бігу.
— Я тут! — прилітає десь здалека відповідь.
„Таки натрапив на неї”,— радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:
— Я тут… Я тут…
Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,— думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.
— Аяко-сан, що ви тут робите?
— Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.
— Але ж Мотоко-сан не прийде.
— Чому?
— Бо вона померла.
Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,— згадує Канае і звертається до дівчини із словами:
— Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.
— Бігти?
— Бо воднева бомба падає. Треба втікати.
Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.
— Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.
— Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?
— Мене?
Вона звертає до нього свої заплакані очі.
— Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?
— Ні,— твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: — Ні, ви не любите мене, а я — вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.
— Дурниці! Ти помиляєшся.
— Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,— сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.
— Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти — не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан — для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.
Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.
Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це — нічийна земля”,— проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,— згадує Канае.— Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,— проказує він.