…Вона ледве відірвалася від мертвої дівчинки і знову попленталась дорогою, пригнічена самотністю. Виходить, дарма вона витягала ту дівчинку з-під завалу. Все одно нещасна померла від спраги. Вона залишила її край дороги, а сама пішла, не оглядаючись і шепочучи: „Ця дівчинка стала вже річчю, а я ще жива. Мені треба якнайшвидше дізнатися, що з матір'ю та меншою сестричкою. Вони, напевно, живі й чекають на мене”.
Однак безсилля переконувало її: „Марна твоя надія. Марна твоя надія”. Всюди, куди тільки око сягало, панував чорний і попелясто-сірий колір смерті. В зустрічних людей були такі чорні обличчя, що здавалось, ніби це негри. „Їх обпалило,— подумала вона.— Мабуть, і я маю такий вигляд”. Бо ціле місто з усіма його живими створіннями опинилось у велетенському гарячому казані.
— Гей, сестрице, куди йдеш?
Вона підвела очі — біля неї зупинився вантажний автомобіль і з нього озивався чоловік у військовому кашкеті. Вона не відповіла, тоді він зіскочив з кабіни й підбіг до неї. На ньому не було жодної подряпинки, лише мундир геть просяк потом. Тільки на повторне запитання вона сказала, куди простує.
— Це марна справа. Бо там усе знищено.
— Але ж мати…
— А може, буде краще, якщо ми відвеземо тебе на пункт швидкої допомоги? Тобі треба лікуватися. Заспокоїшся, а вже потім підеш шукати матір. Якщо вона врятувалася, то десь уже знайшла собі притулок.
Солдат говорив приязно, світячи білими зубами, але вона з ним не погодилася.
— Ну що ж, тоді йди, але будь обережна.
Автомобіль з пораненими рушив, залишивши після себе сірий дим. Її обдало курявою. „Той солдат із засмаглим обличчям, напевне, не постраждав”,— міркувала вона. Він був не річчю, а людиною. І вже сам цей факт здався їй щасливою прикметою. Трохи підбадьорена, вона знову пішла крізь страхітливу руїну…
Поки я розсіяно поглядала надвір, покоївка, дзенькаючи тарілками й мисками, прибирала стіл. „Вам, мабуть, холодно там”,— сказала вона, але я не відчувала ніякого холоду на веранді. Ая-тян з властивою екскурсантам цікавістю щось розпитувала в неї. Я мовчки слухала їх, а потім попросила покоївку принести пляшку пива на сон. Водночас я подумала, що могла б подорожувати вдвох з меншою сестрою, а не з Ая-тян, але ця згадка не викликала в мене особливого смутку. Бо саме тоді знову пішов сніг, побіліло не тільки небо, але й моє серце, і я вже засумнівалася, чи взагалі мала сестру. Я певна, що Ая-тян — не моя сестра. Тоді хто вона мені? Чого вона зупинилася зі мною в цьому готелі, щоб потім разом… Ясна річ, я знала, що збираюся робити потім, навіщо замовила пиво, але не розуміла, чому Ая-тян мусить повторити мій вчинок. „Бо ти її заманила”,— сказало в о н о, але не знайшло відповіді на мої сумніви. А я не пам'ятала, що я її звела. „Чому ця жінка пішла відважно за мною? І відколи вона живе зі мною?” — подумала я й запитала: „Ти давно мене знаєш?” Жінка всміхнулася. „Мотоко-сан, не треба ще раз перепитувати. Знаю відтоді, як ми лежали разом у лікарняній палаті”.— „У лікарняній палаті…” — повторила я подумки. „Давно знаю. Цілий рік,— проказала вона.— А до тої зустрічі в лікарні ми були зовсім чужі. От відколи я живу разом з вами, Мотоко-сан”.— „Мотоко-сан…” — повторила я в думці. „То що робитимемо? — запитала Ая-тян. Я запитливо дивилась на неї ледь усміхаючись.— Хіба ви не чули, що покоївка приготувала ванну? Разом підемо чи окремо?” — „А-а, приготувала ванну?.. Спочатку ти скупайся”.-„Ні,— з притиском заперечила вона і злегка почервоніла.— Ми ніколи не купалися разом. І тепер не…” — Ая-тян проковтнула слово, і я не зрозуміла, що вона хотіла сказати. Мабуть, мала на увазі, що це остання нагода, а значить, можна не зважати на сором'язливість. Але ж я уникала спільного купання не від сорому. Моя поведінка пояснювалася іншими причинами: ванна в домі Нісімото була надто вузька, а крім того, я не хотіла показувати Ая-тян колоїдних шрамів на спині. „Ні”,— відповіла я. „Чому?” — „Причина тут проста, й мені не хочеться показувати тобі свого каліцтва. Ти прийми ванну перша, а я піду після тебе”.— „Я б хотіла скупатися разом,— наполягала Ая-тян.— Хіба не смішно надавати значення такій дрібниці після року спільного життя навіть перед смертю? Це ж зовсім природно, що я хочу побачити вас, а ви — мене”.— „Все одно…— холодно відповіла я. Її червоне обличчя поволі блідло.— Так, мені не однаково, чи є в мене на спині шрами, чи ні. Бо тіло — як тінь, як намальовані предмети, котрі легко зішкребти ножем. Я втомилася розгляданням і змальовуванням речей. Досить з мене. І дивитися на твою наготу тепер уже ні до чого”.— „Тепер уже ні до чого? ..” — перепитала Ая-тян. „Мабуть, у моїх устах ці слова звучать дивно. Бо в лікарні я мріяла зробити тебе натурницею”.— „От було б добре, якби ви мене змалювали!” — запально сказала Ая-тян. „Я не вмію зображати людей, ніколи цього не робила. Мені вдавалися тільки речі та краєвиди. Але і з цим тепер покінчено”.— „А чому ви мене не захотіли малювати?” — нападала Ая-тян. „Чому? Видно, в тебе було щось суттєвіше. Я помітила, що твоя врода зачарувала мене лише на короткий час”.— „А що воно, це „суттєвіше”?” — „Що? Я б сказала: душа”.— „Сумніваюсь,— незвично дзвінким голосом відповіла Ая-тян.— Це ж смішно. Хіба душу можна зобразити на картині?” — „Може, й смішно, але в лікарні ти сподобалася мені з естетичного боку, своєю красою, а от згодом я зрозуміла, що тіло — це ніщо, його привабливість залежить від шкіри. Я усвідомила, що річ не в твоїй зовнішності, а в душі. Саме це було для мене найсуттєвішим”.— „Я вас не розумію. А яке це має відношення до вашого небажання бачити мою наготу?” — сказала Ая-тян.