Несподівано мені сяйнула думка: „А що, якби я от зараз тут померла? Поки Ая-тян нема. Покоївка ще не принесла пива, але на столі стоїть чайничок, чашки й термос. Якби я проковтнула таблетку, настав би кінець. Може, Ая-тян відмовилася б від свого попереднього наміру, якби дізналася, що я використала всю отруту. Певно, так було б краще. Якщо я її люблю, то чому б не залишити її серед живих? Навіщо тягти за собою? Досить моєї смерті”. За скляними дверима пішов сніг. Я вже збиралася вставати за таблетками у валізі, але збагнула: Ая-тян, прийшовши з ванни, помітить, що її одурено, і негайно викличе лікаря. Ні, так не годиться. Нічого з цього не вийде, тільки сором буде. Я знову відкинулась на спинку крісла. „кщо ти її любиш, то не відпускай від себе”— підказало в о н о.— „Зрозуміло”,— відповіла я невеселим голосом, дивлячись на кружляння сніжинок за шибками дверей.
ПЕРЕД СВІТАНКОМ
Хтось витягує Канае, схопивши за плече, з бездонного темного моря. „Мене рятують”,— швидко усвідомлює він і відчуває, що навколо потроху світлішає. Нарешті його тіло виривається на поверхню. Рука рятівника ще сильніше стискає його плече.
— Ви чуєте?..
Вистромивши голову з води, Канае робить глибокий вдих. Ну от і добре. Хтось безперестанку звертається до нього. „Виходить, я тонув?” — думає він. Чиясь рука все ще трусить його. Канае розплющує очі — проти світла бачить над собою чиюсь голову.
— Ви чуєте? Вставайте!
Його очі звикають до нової обстановки, і він пізнає провідника.
— Ви прокинулися? Незабаром Хіросіма. Готуйтесь до виходу.
— Спасибі. А я так міцно спав.
Поки Канае дякував, провідник повернувся й зник за дверима. Стрепенувшись, Канае насамперед глянув на годинник. До половини п'ятої залишалося небагато. Якщо потяг рухається за графіком, то всього через десять хвилин прибуде до Хіросіми. У вагоні почувся людський гомін, стало тісно — пасажири складали багаж. Підвівшись, Канае оглянувся, щоб пересвідчитись у правильності свого здогаду, а потім рушив до туалету. В умивальнику сполоснув обличчя холодною водою. Щоправда, сонливість уже й так пропала, а нерви незвично напружилися. Він увесь тремтів, наче від лихоманки. Навіщо він заснув? Адже ж нагадував собі, що спати не можна. Умившись, Канае глянув у дзеркало— власне обличчя здалося йому чужим. Раптом його знову охопило дивне відчуття — те саме, що переслідувало його вві сні. Вагон гойдало, тому обличчя в дзеркалі почало втрачати чіткі обриси, ставало примарним.
Намагаючись зберегти рівновагу, Канае неспішно вернувся у своє купе. Готуватися до виходу? Це ж так просто. Він заглянув у портфель. Все було на місці. Два дорогоцінні блокноти: одного з них Канае читав уважно всю дорогу, другий, із написом „Work in progress”, лежав зайвим тягарем. Одна книжка, за цей час ні разу не розкрита. Верстки „Шляху до миру” в великому конверті з грубого паперу. Невеличкий розклад руху поїздів. Ото й усе. Канае зняв з гачка пальто й одягнувся. На цьому підготовка до виходу скінчилася. Раптом він згадав про цигарки й закурив. „Навіть про куриво забув”,— здивувався він. Тютюн смердів смолою й зовсім не мав смаку.
Все тіло Канае проймав дрібний дрож. У вагоні не було холодно, ба навіть навпаки — надто тепло. Мабуть, парове опалення погано відрегулювали. Невже холод виповзав з душі? „Я боюся. Мені страшно”,— подумав Канае. Але чого зараз боятися? Вже давно доля все вирішила. Її рішення не зміниться.
Поїзд потроху сповільнював швидкість, колеса різко скрипіли на роз'їздах, які уявлялися Канае плетивом гілок. А де дівся сніг? Видно, тепер поїзд уже був на станції, бо ледве повз. Канае викинув цигарку і, схопивши портфель, підвівся. Оглянувся на насиджене місце й рушив з іншими пасажирами до дверей. Позираючи на схему залізничного маршруту, пройшов у тамбур, де вже стояло кілька чоловік. Було чути, як хтось біжить по платформі. Канае й не помітив, як поїзд зупинився.
Передній пасажир відчинив двері, і в вагон дмухнув холодний вітер із снігом. Виходить, і тут він падає. Яскраво освітлена платформа здавалась пустельною. Хвилинна стрілка станційного годинника якраз пересувалася з цифри 4.36 на 4.37.
— Хіросіма! Хіросіма! Пересадка до Куре!..— лунало з гучномовця.
Невже щось сталося з його слухом? Слово „Хіросіма” звучало в його вухах як „Сіносіма”[56]. Канае здригнувся і заквапився до турнікета, обганяючи інших пасажирів, а вслід йому гучномовець настирливо повторював:
— Сіносіма! Сіносіма!..