Тепер, трохи заспокоївшись, Канае побачив щось схоже на сцену з декораціями, освітлену тьмяним прожектором. Безлисте дерево на передньому плані, яке ще дужче підкреслювало німотність краєвиду, підкорилося законам перспективи і разом із заваленою стіною, уламками заліза та обпаленого каміння почало зменшуватися, аж поки не зникло під смугою жовтої, наче зотлілої на вогні, хмари. Вдалині показалися м'які вигини чогось схожого на річку. В її висохлому річищі не ближчало й калюжки, і тому важко було зрозуміти, що це було насправді — річка чи канал. По мертвому обширу темно-бурої землі не пробігав ні пацюк, ні польова миша, а в порожньому небі не пролітала жодна пташка. Однак видиво було надто яскравим, щоб називатися сном. А проте, це був таки сон, але такий, після якого зітхнеш з полегшенням, а такий, що стократ жахливіший за дійсність… Саме цієї миті в його затьмареній голові сяйнула думка. Спочатку це був лише здогад, але він пустив у свідомість коріння, обріс листям і набрав сили дійсного факту — з такою нездоланністю розростається зеленою смугою вздовж залізничного полотна трава від розсипаних випадково зерен.
Напевно, усе це спустошення викликав вибух водневої бомби. Виходить, нарешті цю смертоносну зброю таки застосували. І як неминучий наслідок загинули люди і всі живі істоти. Настав кінець усьому — людській цивілізації, поступу, гуманності і миру. Не стало й дикої природи. Більше того, зупинився час. Не лишилося ні крихти надії. Липкий запах, що витає у повітрі, — це трупний запах загиблих людей і тварин. У ту хвилину, коли вибухла воднева бомба, вони радо перебралися з цієї розпачливої землі у країну смерті. Радо? Ні, вони вмирали без радості. Бо хоч би який розпач панував на землі, все-таки залишилося трохи доброти між людьми і надії на мир між країнами. А вони могли б жити, якби ця безглузда, нікому не потрібна смертоносна зброя не була пущена в хід. Та пізно вже про це говорити. Її запущено. Навмисне чи випадково, помилково чи з непорозуміння — яке це має значення? Скінчилося. Усьому настав кінець.
Проте Канае не переставав дивитися. Сум, гнів і горе вже не тривожили йому душу. Краєвид перед його очима можна було б вважати навіть гарним, якби його скрашували люди або живі істоти. А так хіба його назвеш гарним? Зруйновані будівлі, гола земля, трупний запах і на всьому цьому важкі сліди зупиненого часу…
„А як же я? — подумав Канае. — Невже я ще живий? Чому тільки я? Щоправда, у мене майже все вмерло, крім очей. Отже, між мною і тим обгорілим деревом з потрощеними гілками немає різниці. Я стою і дивлюся вперед, уп'явшись корінням у землю. Я — дерево. Засохле дерево, що гине в перед смертній агонії. Мій обов’язок — спостерігати це атомне спустошення. Пам'ять про нього навіть після моєї смерті, з'єднавшись з пам’яттю інших жертв, вічно витатиме над землею. Вічно витатимуть над нею разом з радіоактивним пилом людська пам'ять, скорбота і гнів”.
Раптом до його вух долинув легкий шум вітру. Невже це вітер з країни смерті? А може, це означає, що розпадаються, виходячи з ладу його внутрішні органи? Канае вже нічого не міг збагнути, а лише намагався якнайширше розплющити очі.
СВІТАНОК
І знову Канае потроху приходив до пам'яті. Він інстинктивно зрозумів, що навколишня темрява — не продовження попереднього і не початок нового сну. Зір до нього ще не вернувся (він і досі був у полоні страшного видовища), але поволі воскресало відчуття дійсності, повсякденності — одним словом, того, що він, Канае, — це таки він. Канае підсвідомо відчув, що навколишня пітьма не зловісна, нічим йому не загрожує і не може спричинити кошмарів. До неї навіть можна доторкнутися. Напівсонний Канае простягнув догори руку, змахнув нею, як метелик крилом, і на щось наткнувся. Спалахнуло світло. Він стрепенувся й остаточно розплющив очі.
Якийсь час Канае розгублено дивився на сліпуче проміння торшера над узголів’ям. Відчуття дійсності повернулося до нього назавжди в ту самісіньку мить, коли світло електричної лампи розігнало темряву. Він — це таки він. І не лишився він сам-один на світі після вибуху водневої бомби, а спав на теплій постелі у своїй кімнаті і тільки бачив моторошний сон. Ось вона, ця дійсність. Тісна кімнатка шість татамі[1], тепла ковдра, холодна права рука, простягнута вгору, і знайоме світло торшера. Його день, як звичайно, почнеться ось так. Ще в ліжку Канае слухатиме по радіо музику видатних композиторів, а після останніх новин налаштує радіоприймач на передачу „Славетні виконавці перед мікрофоном” і, слухаючи її, встане з постелі, одягнеться в костюм європейського крою, легко поснідає і напхає портфель потрібними матеріалами, а потім, замкнувши двері на ключ, вийде на холодну зимову вулицю. Згодом він гойдатиметься в переповненій електричці, сидітиме на твердому стільці у видавництві, а якщо головний редактор прискіпуватиметься, знову на електричці поїде до свого підопічного автора. Канае миттю входив у ритм свого повсякденного життя. Ось і зараз почнеться для нього наперед визначений день. А колись люди дізнаються, що він був не простим редактором, а честолюбним автором роману нового типу. Колись…
1
Площу кімнат у Японії вимірюють кількістю татамі — рисових мат. Площа татамі — приблизно 1,5 кв. м.