— Тут,— сказала вона коротко і, кивнувши головою, пішла назад. Канае лишився наодинці.
РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)
Канае відчинив двері, і на нього війнуло запахом кадильних паличок. Ступивши крок уперед, він глянув у палату. Тут було набагато темніше, ніж у коридорі. Тільки крізь завіси на двох вікнах праворуч сочилося тьмяне світло знадвору. Потроху очі звикли до нової обстановки, і Канае зміг оцінити, що ця палата разів у три більша за ту, де лежить Аяко, і побачити в сутіні сякі-такі меблі: ліжко з білим покривалом, столик, кілька крісел.
Обережно, щоб не наштовхнутися на що-небудь, Канае підійшов до вікна й легко відсунув убік завісу. Разом з металічним тріском крізь шибки полилося димчасте сяйво. Сонце ще не зійшло, отже це був відблиск снігу. „Цікаво, йде ще сніг чи ні?” — подумав Канае, вдивляючись у запітнілу шибку, але тієї ж миті засоромився такої думки і глянув у кімнату. Ліжко здавалося тепер ще більшим. Столик з білою скатертиною нагадував олтар. Канае підступив ближче й ясно розрізнив порожній вазон, курильницю, довгасту картонну коробочку з кадильними паличками й сірники. Кілька кадильних паличок уже згоріло, від них залишився тільки попіл. Їхнім запахом просякла вся палата. Канае пройшов повз столика й зупинився перед ліжком. Ноги в нього тремтіли. Він відгорнув біле покривало.
Перед ним було незворушне обличчя Мотоко Моегі. Заплющені очі, стулені губи. Тепер вона вже не гляне на нього, не заговорить. У непевному сяйві, що лилося знадвору, її обличчя, здавалось, мерехтіло. Більше того, невидимі промені з-під її повік наче зачарували його й перетворили на камінь. Її довге волосся, розкидане на подушці, відтінювало бліді щоки. Уві сні її обличчя обрамляло волосся, схоже на водорості, а зараз — небуття.
— Мотоко-сан…— промовив Канае і, розігнавши чари, мимоволі взявся трясти дівчину. Навіщо він до неї звертався? Невже не вірив, що вона померла? Ні, він був певен, що це непоправний факт. Та все одно звертався до неї, безживної: „Я шукав тебе. Шукав уві сні й наяву. Але ти від самого початку була приречена”.
Перед ним була смерть. Так, смерть. Мабуть, уперше в житті він бачив її зблизька. І цей факт гнітив його, як важкий камінь. Смерть — це не просто скорбота чи спогади про минуле. Не похоронна церемонія чи молитва. Це — сила, яка щось забирає в живих. Канае відчув, ніби Мотоко Моегі щось у нього забрала. Майже все, що було в його душі. А що саме — він не здогадувався. Канае був приголомшений дією тої сили. Його охопило нестерпне, аж моторошне відчуття втрати. Щоб не осісти, Канае зіперся рукою об край ліжка.
„Ось вона, та смерть, про яку я мав туманне уявлення,— міркував Канае.— Вона існує так само, як і життя. Відчуття втрати не залишало Мотоко ні на хвилину після тої страхітливої катастрофи. Для неї воно було таким же реальним, як і життя. Моя ж уява малювала тільки химери. І от зараз у темній палаті хіросімської лікарні я зустрівся з трагічною правдою”.
В кімнаті потроху світліло і всі предмети змінювали свій нічний вигляд на ранковий. Їхні обриси ставали чіткішими. А разом з тим обличчя Мотоко Моегі ніби віддалялося, набирало смертного виразу. Навколо запанувала могильна тиша.
З настанням ранку Канае помітив, що на шиї Мотоко виблискує тонкий золотий ланцюжок. Несміливо, ніби чинив святотатство, він відгорнув біле покривало на її грудях і між вилогами готельного кімоно побачив яскравий нефритовий кулон, подарований на Різдво Мотоко, що в барі „Леда” називалася Момоко. Точніше, переданий їй в обмін за картину „Острів”. Якщо вона носила його до самої смерті, то, мабуть, хотіла йому цим щось сказати.
„Та ні, все дуже просто,— похопився Канае.— У цьому виявилося інстинктивне прагнення жінки навіть перед смертю мати гарний вигляд”. У дедалі яскравішому ранковому світлі він помітив на її обличчі тонкий шар пудри. „Мабуть, кулон на її шиї ні про що не говорить. Було б самовпевненістю надавати йому якогось значення”.
Канае натягнув покривало на її груди, і нефритовий кулон зник. „Мабуть, холодно”,— здавалось, прошепотів він, звертаючись до Мотоко. Та ні, він нічого не сказав. Бо мертві холоду не відчувають. Однак раптом крізь стіну мовчання до нього долинули слова Мотоко:
— Сома-сан, дякую. Я чекала вашого приходу.
Він сахнувся — на мить йому здалося, ніби її очі розплющилися. Ні, цього не могло бути. Життя залишило Мотоко вже давно, за багато годин до його прибуття. Мертві нічого не розказують. Хіба що залишають якесь послання або натяк. Як тим нефритовим кулоном.
„А може, це свідчення того, що Мотоко любила мене? — гарячково міркував Канае.— Може, у глибині душі кохала, хоча на словах сторонилася мене, бо не сміла зрадити молодшу подругу? А коли вирішила розпрощатися з життям, то надягла нефритовий кулон для того, щоб до останньої хвилини бути в думках зі мною? Певно, сподівалася, що я побачу її на смертному ложі, і хотіла відкрити своє ставлення до мене?”
Якби вона була жива… У голові Канае роїлися безладні думки. Тепер уже нічого не вдієш. Нефритовий кулон на шиї — це якийсь натяк? Та навряд чи Мотоко могла вдатися в таку сентиментальність. Мабуть, чисто випадково взяла цю оздобу з собою в подорож. І не надавала їй особливої ваги. Якби вона жила, то, може, цей факт відсвічував би інакше.