Таке суб’єктивне сприйняття часу або „людський час”, „потік свідомості”, як засіб зображення, характерні для західноєвропейської літератури, передусім для романів „У пошуках втраченого часу” Марселя Пруста та „Улісс” Джеймса Джойса.
Т. Фукунага зазнав сильного впливу прихильників цього творчого методу з характерною для них загостреною увагою до прихованого в психіці людини, нахилом до внутрішнього діалогу, хисткістю вражень, розпливчістю форми. За схильність до психоаналізу, за звертання до прийому „потоку свідомості” Фукунагу називають „японським Прустом”. Але при всьому цьому в творах Фукунаги є притаманна лише йому гармонія.
Відомий критик Мінору Окубо навіть називає його прозу „музичною”. Він знаходить у композиції романів і повістей Фукунаги і форму сонати, яка нагадує „Місячну сонату” Бетховена, і частини в дусі фуг Баха. Та й герої всіх без винятку творів Фукунаги люблять музику. Канае Сома захоплюється музикою фінського композитора Сібеліуса. З насолодою слухає він симфонічну поему „Туонельський лебідь”, сюжет якої запозичений з карело фінського епосу „Калевала”… Туонела — велика річка, за якою починається країна смерті. По темній, яка веде до пекла, вічно плаває самотній лебідь.
Щоправда, у молодого видавничого редактора немає електричного програвача, і платівки з класичною музикою, які він купує за свій скромний заробіток, йому доводиться прослуховувати в гостях у друзів або в кав'ярні. Ця ситуація на сьогодні здається неймовірною, бо тепер середній японець забезпечений електричною й електронною апаратурою краще, ніж житлом, але ознаки початку п’ятидесятих років — часу дії роману — саме такі.
Тема хіросімської трагедії тісно переплітається з роздумами автора над місією сучасного художника. „Острів смерті” — книжка, яка розповідає не лише про долю Мотоко — жертву атомної катастрофи, а й про письменника-початківця Канае Сому, в образі якого можна розпізнати автобіографічні риси Фукунаги.
Останній розділ називається „Пробудження”. Це свого роду алегорія головної теми творчості, власного художнього шляху, які знаходить Сома.
Порівнюючи небо з дзеркалом, що здатне віддзеркалювати й єднати душі живих і мертвих. Сома стверджує, що саме в цьому дзеркалі він бачить зв’язок часів і людську солідарність. Зрозуміти душу мертвих означає усвідомити сенс нашого існування, тому пошуки цього дзеркала і є творчість. „І от у романі, принаймні в моєму, — міркує Сома, — воскресають мертві й живуть своїм щоденним життям. Іншими словами, мій роман — це пошуками мертвих. Точніше в ньому смерть перетворюється в активну силу”.
Цими словами свого героя автор висловив власне розуміння змісту своєї письменницької праці. Водночас у них ми пізнаємо настрій тих, чия молодість минула в задушливий воєнний час.
Для Фукунаги — письменника післявоєнного покоління — життя складається не тільки з живих, а й з мертвих. Вони стоять поряд. У романі „Острів смерті” — постійне звертання до минулого, пам'ять про загиблих. Автор ніби попереджає: той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений знову його пережити. Пам’ятати минуле — обов’язок живих перед мертвими. Автор стверджує, що справжній художник повинен створювати життя із смерті (перетворити смерть в активну силу), створити ціле з уламків гармонії, майбутнє з минулого. Внутрішній пафос роману — захист життя на землі.
Фукунага, людина виняткової скромності, у передмові до одного з видань „острова смерті” висловлював побоювання, що читач може заблукати в заплутаних лабіринтах роману. Композиція твору справді надзвичайно складна, проте вона не призводить до розпаду літературної форми, а пам'ять про Хіросіму й розвиток сюжету, хоч і не завжди послідовний, стають провідною ниткою в лабіринтах багатопланового роману.
В „острові смерті” можна виділити шість композиційних частин, які йдуть упереміж. Вони відрізняються одна від одної стилем викладу й навіть системою письма (японці крім кількох тисяч ієрогліфів мають два складових письма — катакану й хірагану): для частини „Внутрішній монолог” автор використовує сувору й урочисту катакану замість звичайної „м'якої” хірагани.
Перша й основна частина роману, через яку проходить головна сюжетна лінія, написана від імені автора, під кутом зору головного героя Канае Соми. Саме в цій частині протікає час людської пам'яті. Кількість дійових осіб у цій частині досить обмежена — молодий редактор Сома, дві дівчини — художниця Мотоко та її подруга Аяко, які займають значне місце в його житті, вдова художника Насімото, її онук Ген-тян, головний редактор та інші працівники видавництва, у якому працює Сома, хазяйка бару „Леда”, де вечорами підробляє Мотоко.
Друга частина — „Внутрішній монолог” — спогади про атомну трагедію Хіросіми, все, що пережила Мотоко. Тут є ще одна дійова особа — „воно”. Зміст цього „воно” не розкривається повністю, це доручається уяві читача. В кінці роману „воно” переростає в непереборну силу, яка вирішує долю Мотоко.
Наступна частина — „День життя одного молодика”. Її герой — дивна особа без імені, дармоїд, що живе на утриманні жінок, уміло користуючись їхніми слабкостями. Можна припустити, що однією з його жертв була Аяко, подруга художниці.