Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня — і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,— сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
В о н о завжди важило на мене. Як тільки я на мить розслаблялася, в о н о добувалося з глибин мого єства і ставало до невпізнання схожим на мене. Та хіба я могла й о м у опиратися, кажучи вголос, що в о н о мені осоружне? Якби в о н о з'явилося ззовні, то я напевно щось придумала б. Якби й о г о було видно або чути. А то ж в о н о вихлюпнулося непомітно зсередини — так само невблаганно, як після заходу сонця настає ніч, як од вітру шелестить листя на деревах, а все навколо біліє, коли падає сніг. Я нічого не помічала, коли раптом у моїй душі заходило сонце, знімався вітер і починав сипати сніг. Я сама ставала непроглядною ніччю. І саме тоді воно схопило мене у свої лабети.
Я перетворилась на н ь о г о, певно, тоді, коли праворуч від себе побачила згорблену постать заплаканої Ая-тян, а в дзеркалі — свій холодний, байдужий погляд. Та ні, я не бачила в дзеркалі одночасно заплаканої Ая-тян і себе, а лише своє зображення, що дивиться на Ая-тян і на мене. Переді мною було ще одне, інше, моє „я”. З глибин душі на обличчя тої жінки щось проступило, і вона обернулась у зовсім іншу, ніж була дотепер. Вона дивилася темними очима, в яких шелестіло листя від вітру і починав сипатися білий сніг, дивилася з дзеркала і на мене, і на нещасну Ая-тян. Та чи бачила вона бодай що-небудь? Вона дивилася, як Ая-тян плаче з властивим молодості (або загалом живій істоті) розпачем, із задзеркалля так, наче людське страждання застигло на тій мертвій скляній поверхні, та чи вона щось бачила? А може, перед її зором відкривалося щось інше? „Чого ти плачеш?” — запитала я Ая-тян.
…Усі відчуття покинули її, і вона знову перестала відрізняти себе від навколишнього світу. Такого плоского краєвиду, як теперішній, вона ще ніколи не бачила і не помічала різниці між собою й лавою дивовижних людських подоб. Мало того, що навколо здіймалося полум'я, так ще й сонце пекло немилосердно, хоча зовсім недавно небо вкривали чорні хмари й падав холоднючий дощ. Але вона не знала, чи вже випогодилося, чи зараз літо, чи зима і чи вона тут, а не десь-інде. Вона навіть не знала, хто вона, чого тут опинилася, чому оточує її цей краєвид. Ні, вони знала, хто вона. Знала й те, що крізь просвіти між хмарами пробивається сонячне проміння, що зараз літо, що якась страшна трагедія спіткала її й оці людські подоби і що це не сон, а жива дійсність; знала, що вона — це вона, та була наче скута сном, безсила, неспроможна ходити, дивитись і навіть заціпеніти на одному місці. Та відчуваючи, ніби цей краєвид розгортається в її душі і болить, вона не сумнівалася в його існуванні. В тому ж упевнювало її й відчуття ваги дитячого тіла на її руках. „Чого я тримаю це маля? Що це дасть?” — міркувала вона. Після того вибуху час перемішався, припинив свій розмірений біг. Тоді вона не розуміла, коли і як усе це сталося, стояла вона, лежала чи йшла, бачила чи осліпла. А тепер ледве сиділа навпочіпки (здавалось їй, що всі суглоби розійшлися) і пригортала до себе, щоб переконатися, що сама жива, дівчинку, схожу на розбиту ляльку, а та ніби розплющила оченята і прошепотіла:
— Води… Води…
Хоча це слово було вимовлене з такою мукою, що, здавалось, у ньому вмістилися б усі людські надії, якби зникли всі інші слова (а хіба таке страхіття могло не торкнутися їх?), вона тільки хитнула головою й оглянулась на цей вогненний краєвид, заповнений людськими подобами, бо знала: того, що просила дівчинка, ніде не було. „Пробач, але води тут нема. Може, десь вона й є, але… Та я таки піду пошукаю”. Хто зна, сказала вона так уголос чи тільки подумала, ворухнувши губами? Дівчинка ще міцніше притиснулась до неї. Вона навіть не була певна, чи це справді була дівчинка, чи ні. На її голові, наче наголо вибритій, не було й волосинки, обличчя розпухло так, що на ньому не можна було розрізнити ні очей, ні рота. З-під полущеної, тонкої, як папір, шкіри, виступало м'ясо. А проте ця дівчинка здавалася їй миловидою, як лялечка. Бо не була ні мертвим предметом, ні іграшкою, а живою істотою. Бо, відчуваючи, що сама залишилася жива, вона стискала своїми затерплими руками таке ж саме живе створіння. Навколо простягалася сіра земля, завалена уламками стін, обгорілими телеграфними стовпами, деревами та розбитими автомашинами. Крізь той каламутний світ чи то йшли, чи то повзли людські подоби — хто обдертий, хто напівголий з обсмаленою шкірою. Вони кричали нелюдськими голосами, стогнали і безперестанку чогось чи когось шукали очима, не схожими на очі. Чого й кого вони шукали? Може, рідних або коханих? На землі то тут, то там лежали мертві істоти — собаки, коні, люди. Як і купи теплого попелу, вони вже не могли нічого розповісти. Вона йшла, наче уві сні, крізь той світ, безгучно стогнучи. Їй здавалося, що й сама вона обернулася на купку попелу та злилася з навколишнім краєвидом, і тільки відчуття ваги дитячого тіла повернуло її до свідомості.