Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.
— Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті[23], уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай — це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом — щось загальнолюдське, екзистенціальне.
— А хто такий Беклін? — запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель — як зброю для оборони.
— Беклін — це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.
— А я й не знала.
— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.
— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.
— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.
— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…
— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.
Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:
— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.
— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.
— Можливо.
— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.
— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.
— Звідки ви родом?
— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.
— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.
Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:
— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?
— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.
— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?
Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.
— І це взято до уваги,— зізнався Канае.
— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?
— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.
— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.
— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.
— А чому ви до мене звертаєтеся?
Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:
— Що ви маєте на увазі?
Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.
— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?
До Канае все ще не доходив зміст її запитання.
— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?
Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:
— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?
— Ні. А що таке? Хіба вас судили?
Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.
— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?
— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?