Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.
— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.
— Атомної бомби?..
Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.
— Так, я в той час була в Хіросімі.
— Невже? А я й не підозрював.
Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.
— Вибачте.
— От дивна людина! Та за що?
— Якось так з язика зірвалося.
Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.
— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.
Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.
— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.
— А не заважатиму?
— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.
Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:
— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.
Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.
— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.
— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.
— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.
— Чим це я вам не догодила?
— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.
— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.
— Ви про обкладинку? А невже вам горить?
— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.
— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?
— А дасте тоді послухати ваші платівки?
Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.
— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.
Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті
— Може, допомогти? — запитав Канае.
— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.
— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.
— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.
Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.
— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.
— Та…
— Що, полінувалися прибрати?
— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.
— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.
— Про це?
— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.
Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.
— Мотоко-сан, ідіть сюди.
Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:
„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”
В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:
„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.
Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.
— Сома-сан!
Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив: