було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:
— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,
Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.
Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.
— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?
— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.
Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.
— Мотоко-сан кудись пішла?
— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?
— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.
— А чим неділя погана?
— Неділю гріх марнувати.
— А сьогоднішній день?
— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.
— То що ж ви робите в неділю?
— Працюю. На себе,— згорда проказав Канае.
— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:
— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.
— Пробачте.
— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.
— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.
— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.
— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…
— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його
власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.
— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.
— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.
— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.
— Та як вам сказати?..
— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.
— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…
— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…
— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.
Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.
— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.
— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?
— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.
— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.