— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?
— Ага.
— Цікаво.
Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.
— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?
— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.
У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.
— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.
— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.
— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.
— А чого це ви раптом про колобки заговорили?
Канае посміхнувся.
— Через кілька днів Золотий тиждень[24]. Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.
— Чудово! Я з радістю піду. Тільки от що скаже Мотоко-сан? — і Аяко глянула на Канае так, наче дивилася кудись дуже далеко.
ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Хоч настав уже вересень, дні були ще гарячі. І того вечора Канае сидів у самій сорочці за столиком. Крізь розчинене вікно іноді подував прохолодний вітерець і приносив метеликів та листоїдів. Коли вже не стало терпцю, Канае погасив торшер і почав чекати, поки хмара комашні вилетить з темряви надвір. Та його сподівання виявилися марними, і тоді він увімкнув електролампочку під стелею та озброївся віялом. Білий комашиний пилок уже вкрив столик, а Канае все не вгавав. Заспокоєння прийшло тільки тоді, коли він згадав про ароматні палички, що повільним струмком диму відганяють надокучливі створіння.
Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.
— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.
— Що сталося? Заходьте.
— А я гадала, Ая-тян у вас.
Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.
— З Аяко-сан щось трапилося?
— Втекла з квартири.
— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.
— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?
— Ага. Я подумала, що вона у вас.
Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.
— А чого саме в мене?
— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона — вам, тож зовсім природно, що я на вас подумала.
Під грізним поглядом гості Канае на мить розгубився, а тоді заперечив:
— Все це лише ваші домисли. Ви ж бачите: її тут немає.
Мотоко опустила голову. Справді — в цій кімнатці на шість татамі Аяко ніде було сховатися.
— То куди ж вона пішла?
В очах Мотоко поволі тануло напруження, а натомість десь глибоко заворушилася тривога.
— З чого все почалося? Може, ви посварилися?
— Не скажу, щоб посварилися,— викручувалася Мотоко.— Просто наші думки розійшлися. Ая-тян дуже вперта, ніколи від свого не відступить. Хоч би що я казала, не слухає.
— А, по-моєму, це ви вперті.
— О, вона вам подобається, і тому ви на її боці. Не пригадую, щоб я сказала їй щось несправедливе,— і голос Мотоко раптом ослаб.
Вона була в синіх спортивних штанях і блузці; видно, це був її робочий костюм, бо на боці видніла жовта пляма.
— Все-таки чого ви завелися? Була ж якась причина, — проказав майже сердито Канае. Він не вважав Аяко впертою. Збоку здавалося, що ініціативу завжди брала в руки Мотоко, тоді як Аяко танцювала під її дудку. Канае почав непокоїтися.
— Була, але дрібна.
— То чого ж тоді Аяко-сан втекла з квартири?
— Сома-сан, не сердьтеся на мене. Признаюсь: я винна,— і Мотоко знітилася. Навколо торшера, ніби витанцьовуючи, кружляв метелик, але ніхто із співрозмовників не звертав на нього уваги. Нараз вона різко, майже пронизливо
вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?
— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?
— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?
— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.
— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?