Коли вона це казала, її обличчя було таке ж суворе, навіть страшне, як і в А., героїні його роману, коли вона саме втікала з батьківського дому. Ясна річ, Канае не бачив А. в той час, коли вона покидала рідну оселю. Але давно знайоме, іноді суворе, навіть страшне обличчя Аяко Аймі, мабуть, залишало слід і в його романі. Канае щоразу хвилювався, коли бачив її такою. Особливо в такі хвилини, як три дні тому.
„Що Аяко хотіла цим сказати? — перемагаючи дрімоту, міркував Канае. — Це про Мотоко Моегі, що приходила за день до того, Аяко питала: „Вона була дивна?”. Дивна? Вона завжди була така. Навіть якщо Аяко привело до нього побоювання за Мотоко, то що він мав відповісти? Залишилось тільки заперечити. „А все ж таки вона поводилася дивно, — думав далі Канае.— Наступного дня після приходу Аяко (тобто позавчора ввечері) я навідувався на їхню квартиру, але нікого не застав. Учора їх теж не було вдома. Куди вони поділися?”.
За короткий час права рука стала така ж тепла, як і ліва. Канае перевернувся на спину й підтягнув ковдру до самого підборіддя. У його уяві на тлі серйозного, з легкими зморшками на переніссі обличчя Аяко з'явилося інше, бліде. Проникливий, насмішкуватий погляд. Широке чоло й запалі щоки, обрамлені довгими пасмами волосся. Канае пригадалося, як одного разу Мотоко (це було її обличчя), пильно придивившись до власної картини. Сказала: „Якщо вже ви заговорили про душу, то над цією картиною, мабуть, витає моя душа. Як мандрівний вогник”.
А що таке її душа? Погляд Канае знову прикипів до картини. Темний острів на темному острові. Одноманітний чорний колорит картини навівав дрімоту, але Канае не піддавався їй. І раптом у його уяві воскресла згадка про недавній моторошний сон. Тепер уже нема чого лякатися. Це був усього-на-всього сон. А породили його, мабуть, повсякденні тривоги, накопичені в підсвідомості. Та зараз людство ще не втратило розуму, щоб допустити таке божевілля. Але звідки ж тоді береться тривога, що породжує кошмарні сни? Ота найпервинніша тривога, що супроводжує нас ціле життя? Кожну хвилину нашого сучасного життя, схожого на моторошний сон, довшого за саму вічність… Та поступово мозок Канае огорнуло туманом, і він перестав дошукуватися причин тривоги.
„Хоч би там що, а цей сон треба записати, — нагадував собі Канае. Напружити пам'ять і перенести геть усе в блокнот”. Він знову повернувся на бік. Блокнот лежав поруч, біля подушки, авторучка — на столику. Образи в голові Канае мінялися один за одним. Спочатку з'явилося одне обличчя, а через мить на нього напливло друге. Канае простягнув руку до столика. Точніше, подумав, що простягає. Та не встиг він ледь-ледь ворухнутися, як одразу поринув у сон.
ТРИ ДНІ ТОМУ
На стук у двері Канае Сома підвів голову над столиком. „Напевне, знову вона прийшла”, — подумав він, і шалена, запаморочлива радість охопила все його єство.
Вона, Мотоко Моегі, вперше за довгий час учора ввечері відвідала його тут, у цій кімнаті. Враження від тих її відвідин переслідували його цілий день — по дорозі на роботу і з роботи, в їдальні і тут, за столиком. Перед Канае лежав розгорнутий блокнот, а продовження роману ніяк не писалося. Напевно, тому, що йому з думки не виходив учорашній її вчинок. І в ту мить, коли постукали у двері, він подумав: „Мотоко згадала вчорашнє і вирішила мене побачити”. Канае підвівся з-за столика, окинув поглядом кімнату і заквапився до дверей. Схопившись рукою за клямку, потягнув їх убік.
— О це ви, Аяко?!
— Добрий вечір! Я вам не заважатиму?
На його обличчі, напевно застиг подив, змішаний з розчаруванням. Це прийшла не Мотоко. Перед ним стояла, ледь-ледь усміхаючись, трохи розгублена Аяко Аймі.
— Прошу, заходьте. Ви мені не заважатимете. Я ніколи не сподівався, що завітає така рідкісна гостя, — сказав Канае, але, щоб не видати свого душевного стану, поспішив від дверей до кімнати. І поки виймав з шафи дзабутон[6] і клав його біля столика, в думці питав себе: „Чим я невдоволений? Адже відвідинам Аяко я мав би радіти так само, як і появі Мотоко. А може, ще й більше. Її прихід, напевно, щось означає, та я своєю кислою фізіономією тільки зіпсую їй настрій”. Він одразу збагнув причину такої своєї поведінки. „Я не стрибаю на радощам тому, що вчора ввечері тут була Мотоко. Моє серце ще не заспокоїлося”.
А тим часом Аяко поставила біля дверей мокру парасольку, роззулася, зняла пальто і склала його в кутку кімнати. Канае з легкою усмішкою на устах стежив за її дражливо-повільними рухами.
— Ви, Аяко-сан[7], завжди такі спокійні?
— Ви хочете сказати — нерішуча?