Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…
— На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.
— Дарма.
— Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.
Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.
— То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? — спитав Канае.
— Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.
— Нищити?
— Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить — мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, — і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється — чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.
— Коли це почалося?
— Ну… цього року.
— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?
— Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.
— Мотоко-сан — нічна птаха. Як я.
— Завжди щось її дратує. Мабуть, я.
— Ну що ви!
Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.
— Виходить, і їй загрожувала небезпека, — промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. — Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.
— А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?
Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? — міркував Канае. — Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.
— Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.
Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.
— Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?
— Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.
— А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.
— Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.
— Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?
— Не інакше. Вона — уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.
— Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.
— А ви хіба не такі?
— Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.
— Що ви кажете? Це просто жах!
Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.
— Я правду кажу.
— Ні, ви — покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона — митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.
— Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.
— Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.
Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? — думав Канае.— Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.
— Аяко-сан, вам треба більше впевненості.
— А звідки її взяти?
— Як це — звідки? Ви ж така гарна дівчина.
— Це неправда.
— Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.