— Це злочин! Та ти знаєш, що за це під суд… — повільно промовив він.
Не розуміючи, що, власне, сталося, хлопчина часто заблимав очима.
— За віщо це? Яєчка свіжі… з гнізда. Яєчня…
— Яєчня! Яєчня! — гнівно закричав Борисенко. — Яєчня — це ж загибель, смерть чайок. Розумієш?
— Чайок? Не… не розумію. — Грицьвар подивився на Володимира Петровича такими чистими й невинуватими очима, що тому стало шкода хлопця, і він, нарешті, відпустив його. Потім люто швиргонув сковорідку, з якої на пісок вивалилися шматки яскраво-оранжевої яєчні.
— Послухай, Грицьваре! Чи знаєш ти, що всі птахи — чайки, дикі качки або, нарешті, ластівки — все це загальнонародне добро? — поцікавився Володимир Петрович.
— Розумію.
— А чи знаєш ти, що чайки не тільки прикрашають море, а ще й допомагають колгоспникам?
— Мартини рибу жеруть. Це я добре знаю.
— Не всі чайки рибу їдять. Багато з них, наприклад великі чайки, залітають далеко в степ і виловлюють там ховрахів, мишей, знищують шкідливих жуків.
— Ховрахів? — недовірливо перепитав Грицьвар. — Не бачив я ще такого. За частування оце, — він ткнув пальцем у перевернуту сковорідку, — пробачте. А якщо вже лаяти за мартинячу яєчню, то треба лаяти діда Жука. Рудого Жука.
— Рудого Жука, — машинально повторив аспірант і відразу пригадав частування рудобородого господаря бичководівського готелю.
— Так, кажеш, Рудого Жука? — наступав він на Грицьвара.
— Авжеж, діда Жука. Він і свиней відгодовує насидженими мартинячими яйцями, і всіх господарок селища потай забезпечує ними. Ось чому в наших Бичкових Водах і курей не тримають. Невигідно.
— Ось воно що… — протяг Борисенко. А він теж добрий захисник птахів! Уже два рази їв цю страшну яєчню. Аспірантові чомусь пригадалася величезна червоноока свиня, яку він бачив за вікном готелю, і тільки тепер зрозумів, чого не вистачало бичководівським вулицям. Не вистачало традиційних, у яскравому вбранні півнів і курей, що так люблять копошитися у дорожній пилюці.
Володимира Петровича нудило. Він мовчки почав ходити біля багаття, не звертаючи ніякої уваги на Грицьвара. А той з розкритим ротом дивився на цього чудного чоловіка і ніяк не міг зрозуміти, чого він так розхвилювався.
«Свині і Рудий Жук зжерли пташине населення цілого острова, — розмірковував аспірант. — Тисячі й тисячі прекрасних птахів щезли в ненажерливій пащі хижака. Та це ж жахливо».
— Зараз же на берег! Не гаючи ні хвилини, поговорити з цим Жуком-чайкоїдом! — люто заволав Володимир Петрович.
Та коли калабуха вже була готова до зворотного рейсу і Мариман зайняв своє капітанське місце, Борисенко несподівано змінив рішення.
— Рудий Жук нікуди від нас не втече. Діждемося вечора, коли птахи на ночівлю злетяться. Треба на сріблястих чайок подивитися, — сказав він Грицьварові вже зовсім спокійно.
Хлопець дуже зрадів цьому, бо вже давно мріяв половити бичків біля острова і зварити знамениту юшку.
Володимир Петрович знову пішов блукати по острову. Тепер він знав, чиї це сліди були на всьому острові. Рудий Жук, певно, щодня здійснював сюди свої розбійницькі наскоки.
А Грицьвар тим часом відплив човном на сотню метрів од берега і, кинувши якірець, почав ловити бичків на сіпалку — вудку на короткій паличці. Перший улов, звичайно, дістався ненажерливому Мариманові.
ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК
У нічній темряві калабуха мчала з дивовижною швидкістю. Грицьвар дивився на зірки, що мерехтіли в небі і відбивалися в темному дзеркалі води, і ніяк не міг зрозуміти, як це могло трапитись… Адже спочатку все було добре. Вони чудово повечеряли. Юшка вдалася на славу. Потім уже в сутінках склали в калабуху речі і зіпхнули її у воду. Мотор відразу ж завівся, і човен, мов птах, помчав спокійним нічним морем до далекого селища, що привітно світилося вогнями.
А тепер… ось уже, мабуть, другу годину якась невідома сила тягне їх у відкрите море. Володимир Петрович мовчки сидить на банці, іноді намагається навіть проспівати якусь пісню. Грицьвар не сердиться: він людина міська і не уявляє, чим усе Це може скінчитися.
Раптом замовк мотор. Спробував завести — не заводиться. «Треба перевірити свічу», — подумав він. Дістав з ящика ключі і, попросивши Володимира Петровича трохи повеслувати, сам нахилився до мотора й почав відгвинчувати свічу.
Весла лежали у човні вздовж борту, а кочети — під банкою. Це Грицьвар добре пам'ятав і тому не звернув уваги на те, як довго вовтузиться аспірант, як він чомусь присвічує своїм кишеньковим ліхтариком, щось перекладає. Потім безтурботно сказав: