Були на острові і гнізда крижнів, куликів. Володимир Петрович довго ще бродив у цьому царстві пернатих. Тільки відчувши, що зголоднів і добре-таки стомився, повернув у бухту. Ішов він, як і раніше, повільно, обережно ступаючи серед гнізд. І раптом зупинився. Зупинився так, немов побачив перед собою готову до смертного стрибка кобру: біля розореного гнізда сріблястої чайки виднілися чіткі сліди криволапої ступні. Це були сліди Рудого Жука. Аспірант довго не міг відвести погляду від цього, здавалося б, звичайного відбитку людської ноги.
— Виявляється, це страховище проникло й сюди і вже тут розпочало все нищити, — у думці сказав він і, міцно стиснувши кулаки, додав: —Ну, доберуся ж я до тебе!
— Гляньте, Мариман спіймав, — сказав Грицьвар, коли Володимир Петрович підійшов до бухти. Хлопець тримав за лапку чималенького мертвого звірка.
Аспірант оглянув його і кинув котові, який нетерпляче ждав своєї здобичі.
— Звичайнісінький сірий ховрах, — ніяк не здивувався аспірант.
— Що ховрах — це я й сам знаю. Але звідки він узявся на цьому острові? З неба звалився, чи що?
— Тут ти, Грицьваре, не помилився. Таки справді з неба звалився. В цьому йому допомогли чайки.
— Чайки?
— Авжеж. Не віриш? А ось подивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака гумовий мішечок, дістав звідти загорнуту в папір сіру кульку і передав її Грицьварові. Той покрутив у руках.
— Зустрічав на березі таке. А що воно — не знаю, — відверто признався хлопчина.
— Це і є чаяча погадка. Чайки і деякі інші хижі птахи часто ковтають свою здобич цілою. Певний час їжа знаходиться у волі, — пояснив аспірант. — Поживні речовини йдуть у шлунок, а неїстівні — кістки, пір'я, шерсть, луску — птахи відригують. Така відрижка і зветься погадкою. З погадок учені дізнаються, чим живиться птах. Треба тільки точно знати, якому птахові належить погадка… Це погадка сріблястої чайки. Зрозумів?
— Начебто зрозумів.
— А тепер давай побачимо, що ж ковтають чайки. Ось набери сюди води, — звелів Володимир Петрович, подаючи Грицьварові пластмасову мисочку.
У воді кулька розпалася. В ній було багато кісточок, окремі шматки шерсті, блискуча луска…
— Череп бичка, — вказав Грицьвар на маленький череп, щелепи якого були озброєні великою кількістю дрібних і гострих зубів.
— Правильно, череп бичка. А оце череп сірої полівки. — Потім Володимир Петрович пінцетом взяв Невеличку довгу кісточку. — Прошу — стегно сірого ховраха. А от і його зуби. Дивись, тут багато цікавого… — І він дістав червону блискучу шкуру. — Хітинове крило жука-кузьки.
— Так, значить, сріблясті чайки ловлять ховрахів, усяких мишей та ще й жуків, — повільно промовив Грицьвар. Відчувалося, що для нього це було відкриття. — Дайте мені таку погадку, — попросив він.
— Навіщо вона тобі?
— У Бичкових Водах треба показати. На слово не повірять.
— Ось поїмо і підемо разом в глиб острова. Сам назбираєш цих погадок, скільки захочеш.
— Що ж це виходить? — вів далі Грицьвар. — Чайки, значить, їдять ховрахів. А Рудий Жук та його свині — їхні яйця жеруть. Виходить, дід Жук захищає різну нечисть?
— Рудий Жук і сюди навідується, — замітив аспірант.
— Не може цього бути. Це ж бабана — острів новий. Про нього наші рибалки не знають. Такі острови з'являються в морі і зникають.
— Острів молодий, це я знаю. На карті його нема, — відповів Борисенко і замовк. Лише тепер він зрозумів, як помилився. Теоретичні міркування старого професора ствердилися. Блискуче ствердилися.
Після паузи Володимир Петрович сказав:
— А Рудий Жук все-таки буває на цьому острові. Я бачив його сліди. Як тільки він сюди добирається?
— Це просто. Лічить махалки і добирається.
— Які махалки?
— Звичайні. Махне веслами — одна махалка; другий раз — друга махалка.
— Так треба тисячі махалок зробити?
— Роблять і тисячі. Напрям візьме з берега, махає веслами і потрапляє точно на острів. Рибалки, коли висипають сітки далеко в морі, теж махалки рахують. Ніколи, навіть уночі, сіток не загублять.
— Ось чому у Рудого Жука долоні мов рашпель, — пригадав Володимир Петрович.
— А галагазки, значить, теж ловлять ховрахів? — хитро посміхнувся Грицьвар.
— Чому це ти згадав галагазок? — здивувався аспірант.
— Так просто… Гадючу Балку пам'ятаєте?
— Гадючу Балку? Пам'ятаю. Я там підстерігав біля лисячої нори стару галагазку. Сфотографувати хотів. Але не вдалося, — проґавив.