З великими труднощами аспірантові вдалося прочитати цього на диво безграмотного листа, літери й слова якого, мов незграбні жуки, розповзлися в усіх напрямках.
«Прошеніє. Це з моря їхавши калабухою біля берега багато аж страшно дохлих мартинячих курчат плавало усе море жовте од них було всякіє там ученіє пташок які говорять вивчають треба припинити це безобразіє бо великі мартини все-таки впливають на економічну проблематину декого з нас». Ні дати, ні підпису не було».
— Анонімний лист. Якась нісенітниця, — пробурмотів аспірант, — скоріше, це жарт безнадійного дурня або повідомлення людини, якій не можна вірити.
— Чому ви так думаєте? — жваво поцікавився професор.
— Та хоча б тому, що ця людина дбає не про птахів, а зацікавлена в якійсь особистій, як там сказано, «проблематині»… — Володимир Петрович похитав головою і поклав листа на стіл.
— Приблизно так спочатку думав і я, — зауважив Іван Федорович. — Крім того, якщо це повідомлення й правдиве, — а це треба перевірити, — то воно, на превеликий жаль, старе, бо майже два роки мандрувало по канцеляріях різних установ і міністерств, і лише сьогодні, дві години тому, я його одержав. Тому й потурбував вас, шановний колего, в такий зовсім незручний, здавалося б, час. А надіслано листа з тих місць, куди ви їдете. І мені здається, що в цьому так званому «прошенії» є доля правди. А якщо так, то це дуже важливо. — Професор поглянув на годинник і поспішно підвівся. — Ми трохи захопилися. До відходу поїзда лишилося двадцять хвилин. Не забудьте, будь ласка, про сріблястих чайок. А тепер поспішайте. Біля виходу вас чекають. Бажаю успіху! — Іван Федорович міцно потис руку аспірантові.
… Коли Володимир Петрович, квапливо схопивши рюкзак, кинувся до виходу, на порозі він побачив Олю.
— Аспіранте Борисенко, зайдіть до канцелярії і розпишіться в журналі реєстрації наукових відряджень, — чітко, мов добре заучений урок, промовила вона.
— Запізнююсь… Я поспішаю… — почав було Володимир Петрович і осікся, бо зрозумів: нічого не допоможе. Він стрімголов кинувся до канцелярії.
— Не поспішайте, пожежі немає, стримала його Оля.
… Здавалося, що секретар навмисне так нестерпно довго перегортає товстий журнал. Нарешті вона знайшла потрібну графу. Володимир Петрович блискавично черкнув якусь завитушку і зиркнув на спою мучительку. Хотілося сказати їй на прощання щось образливе й різке, але він раптом на якусь мить завмер на місці, вражений побаченим. Оля посміхалася… Він вперше бачив її такою. Та привид моментально зник, і «скам'яніла Оля» подала йому свою теплу, з щільно стисненими пальцями руку.
— Бажаю успіху, — сухо сказала вона. Аспірант не відповів, він рвучко обернувся і, мов хлопчисько, побіг сходами на вулицю.
— Аспірант Борисенко? — ступив до нього чоловік у комбінезоні, відійшовши од автомашини.
— Так.
— Сідайте. Часу обмаль — треба поспішати.
Поїзд мчав на південь. Давно залишився позаду вкутаний зеленню каштанів прекрасний Київ з своїми історичними пам'ятниками і чудовим Дніпром.
Володимир Петрович, сидячи за шаховою дошкою, вже забув про Івана Федоровича і його фантастичну проблему сріблястих чайок; тільки зрідка перед ним виринало усміхнене обличчя Олі.
«Так ось яка вона, ця чудна дівчина», — думав юнак.
— Ваш хід, — перервав його думки партнер, білявий хлопчина з блакитними очима, як надвечірнє літнє небо, що виднілося з вікна вагона.
На пів-день… На пів-день… — ритмічно вистукували колеса, і паровоз, ніби стверджуючи це, свистів на кожному переїзді.
ПЕРЕПОЛОХ У БИЧКОВИХ ВОДАХ
Круті північні береги Азовського моря. Одноманітні суглинисті кручі тягнуться від самого гирла Дону аж до гігантської Арбатської стрілки. Тільки вузенька смуга черепашника, перетертого морем, відмежовує зеленкуваті води Азова од його стрімких берегів.
Під час штормів морські хвилі поступово підмивають берегові кручі, від них одколюються велетенські брили суглинків і з неймовірним гуркотом падають на пляж. Та хвилі не заспокоюються. З сердитим шипінням кидаються вони на багатотонні брили, роздрібнюють їх і несуть у море. Мине небагато часу, і працьовиті хвилі злижуть все до останньої піщинки. Знову чиста піщана доріжка потягнеться вздовж берега, немов тут нічого й не було.
За великою морською косою, там, де широка степова балка вгризалася в берегову кручу, на стародавніх зсувах притулилося невеличке рибальське селище. Привітні саманні хатки притулилися до рудих круч, а коло самісінького моря розташувався величезний рибцех, чорний просмолений дах якого скидався на хітиновий панцир морського жука-водолюба.