Увечері того ж дня Володимир Петрович прибув у Бичкові Води. Біля крайньої хати він побачив жінку в ситцевому платті, поверх якого був грубий полотняний фартух. Вона знімала з жердини низки сухих бичків і складала їх у великий круглий кошик.
Аспірант привітався і спитав, де можна переночувати. Рибачка відповіла не одразу. Вона досить уважно оглянула його — від припорошених пилом черевиків до фетрового берета, витерла об фартух руки і тільки після цього сказала:
— Йдіть цією вулицею он туди, до рибцеху. Там, на пагорбі, будинок з синіми віконницями. Це і є наш готель.
Володимир Петрович здивувався: в такому маленькому селищі — готель! Подякувавши жінці, він попрямував уздовж вузенької вулички, яка круто спускалась до моря.
— Рудого Жука питайте. Він там за головного, — крикнула рибачка навздогін.
«Рудий Жук, — здивовано подумав Володимир Петрович і посміхнувся. — Щось не пам'ятаю такої комахи з родини жорсткокрилих».
Селище вразило аспіранта своєю чистотою і порядком. Вулиці й подвір'я підметені. Біля кожної хатинки — лавочки, кучеряві акації. У дворах — акуратно складені дрова, цегла, бадилля соняшника. Куди не глянь — гірлянди в'ялених бичків. Риба сушилася на спеціальних жердинах, на парканах, на деревах, під стріхою і навіть на очеретяних дахах.
Складалося враження, ніби люди тут тільки те й роблять, що сушать бичків.
Але чогось не вистачало цьому селищу, а чого саме — аспірант так і не міг зрозуміти.
Вуличка привела його до рибцеху, з усіх сторін оточеного пірамідами з тарних ящиків і діжок. За цехом, на пагорбі, — будинок з синіми віконницями.
«Це готель», — догадався аспірант і швидко попрямував по стежці, що тяглася вздовж рибцехівського паркана.
Біля цього досить великого будинку, як і скрізь, стояла лавка і росла одинока, обшарпана вітрами шовковиця.
Двері були зачинені.
Володимир Петрович постукав. За дверима почулася спочатку якась метушня, потім поквапливі кроки, і на порозі з'явився досить-таки дивний чоловік: присадкуватий, широкоплечий, з довгими, аж до колін, руками і великим тулубом на тонких кривих ногах. Серед густої рудої щетини стирчав, як острівець, крихітний ніс бурякового кольору. Мишачі оченята, здавалося, причаїлися під кущистими бровами, мов горобці під очеретяним дахом. Маленька, зовсім лиса загоріла голова блищала, як добре начищений мідний таз.
Старий був у трусах і у грубій брезентовій куртці, закинутій на голі плечі.
«Так ось який Рудий Жук», — подумав аспірант.
Рудий Жук очікувально дивився на нежданого гостя.
— Готель? — нарешті запитав аспірант.
— Прошу, прошу. Наш готель функціонує. Постояльців немає, ви — перший, — пропищав господар, зробивши на своєму обличчі якусь гримасу, що, певно, мала означати посмішку.
Володимир Петрович переступив поріг і опинився в довгому напівтемному коридорі.
— Сюди, ось сюди заходьте, — запрошував старик, показуючи на двері праворуч.
Маленька кімната, в якій опинився аспірант, одразу йому сподобалась. Єдине вікно виходило до моря. З нього було добре видно острів Кривий Дзендзик, куди завтра він мав поїхати.
Біля стіни — ліжко, вкрите сірою верблюдячою ковдрою, поруч — тумбочка і невеличкий стіл. На протилежній стіні плакати — «Радянські супутники» і заклик «Оберігайте рибні запаси Азовського моря!» На цьому плакаті красувалася королева моря — величезна гостроноса білуга.
Поки Володимир Петрович оглядав кімнату, старик стояв біля дверей і пильно стежив за кожним його рухом.
— Мені подобається тут, — сказав аспірант, знімаючи з плечей рюкзак.
— Звиняйте, громадянине, — поспішно промовив Рудий Жук, — документи у вас є? Згідно з інструкцією… Словом, така процедура.
Володимир Петрович витяг з кишені бумажник і пред'явив посвідчення.
Старик глянув на печатку і, не читаючи, повернув документ.
— Влаштовуйтесь, — пробурмотів він і шмигнув за двері.
Аспірант сховав рюкзак під ліжко, зняв куртку і повісив її на вішалку, потім сів біля столу і почав записувати в товстий зошит спостереження першого дня свого наукового відрядження.
Він настільки захопився своїм заняттям, що навіть не почув, як у кімнату знову зайшов Рудий Жук. Тепер на ньому були зім'яті штани в смужечку і такий самий піджак з непомірно короткими рукавами. Дідок кашлянув у кулак, а коли аспірант підвів голову, промовив:
— Може, поїсте чого з дороги?
— Дякую. Я вже їв, — незадоволено поморщився Володимир Петрович: він дуже не любив, коли йому заважали.
— Не обидьте старика. Такий уже тутешній порядок, — не вгавав господар.