Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.
— Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…
Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.
Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.
Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.
— Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! — вигукнув він.
— Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, — поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.
— Хвилиночку, — писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.
Аспірант зацікавлено спостерігав за цим чоловіком, який здавався незграбним, а насправді був надзвичайно спритним.
— За знайомство, значить, — Рудий Жук підняв свою склянку.
— Будьмо здорові, — в тон йому відповів аспірант.?Вино було кисле й холодне. Володимир Петрович одразу взявся за яєчню. Смак у неї був якийсь незвичайний. Нічого подібного аспірантові не доводилось їсти.
— Звуть мене Рудим Жуком, — відрекомендувався господар, витираючи бороду рукавом. — Жук, це, звиняйте, прізвисько, а Рудим прозвали ніби за колір волосся.
Борисенко назвав себе.
— Забрели в якихось справах у наші краї? — поцікавився Рудий Жук.
— Птахів вивчаю, — коротко відповів Володимир Петрович.
Рудий Жук удавано захихикав.
— Пташок отих, звиняйте, що сітки закидають у море. Ловить тих пташок треба і в кліточку саджати. Неподобства творять у нас оті кляті браконьєри. Таке безобразіє, що не доведи господи.
— Так, браконьєрів треба карати. Але ви помилились. Я не інспектор рибоохорони. Я справді вивчаю птахів, — серйозно зауважив Борисенко.
— Досить цього добра у нас. Качок на фермі розвели ого-го! Цілий рік можна вивчати, — недовірливо, скоса глянув дідок на свого гостя.
— Знову помилилися. Мене цікавлять дикі птахи. Чайки, баклани, різні качки.
— Мартинів вивчаєте? — здивувався Рудий Жук, і його маленькі очиці злодійкувато забігали й сховалися під густими бровами. — Так навіщо ж вивчати різну твар? Це ж, звиняйте, боже створіння. Літають собі птички, плодяться, рибу жеруть, і хай собі живуть.
— Треба вивчати і чайок. Мало ми їх ще знаємо. — І щоб якось змінити розмову, Володимир Петрович запитав:
— Готель цей спеціально збудували?
— Що ви! Що ви! — замотав головою старий. — Контора це, — і, трохи подумавши, уточнив: — Була контора. Тут такі канцелярії гули! Краще всяких, звиняйте, міністерств. А начальства тутечки у рибцеху було, по пальцях не перелічиш! Ось послухайте. Оце, значить, завідуючий рибцехом, потім три його помічники, а ще цей, головбух, і такі собі два бухи, а при них касир, три експедитори, тоді старший сторож і два, звиняйте, помічники. Аж гули тоді Бичкові Води. — Рудий Жук тяжко зітхнув, налив собі в склянку вина і випив одним духом. Борисенко пити відмовився. Старик помітно хмелів.
— А який же у нас був головбух Інокентій Никанорович. Така вже золота, звиняйте, голова. На сотні кілометрів навкруги у нього все на обліку. Знав, бідолаха. яке вино аж у Степанівці. Не цурався й самогончику. І говорити вмів. Як скаже слівце, три дні будеш потилицю чухати, так і не зрозумієш, що воно таке. І ще дуже любив яєчню, так любив, що я по три десятки яєць у день смажив йому. Рибцехівське начальство почало будувати собі дачі, понавозили матеріалу, а потім р-раз і… скорочення штатів прийшло. Не стало начальства. З того дачного матеріалу качатник збудували. Контора стала готелем. У рибцеху залишився тільки завідуючий Борис Іванович та оце я. Думали, все розлетиться в пух і прах. А воно, дивись, і не розлетілося. Третій рік рибу самі приймаємо, — зітхнув Рудий Жук. — Ось така, значить, громадянине, у нас економічная проблематина…
— Економічна проблематина, — мимоволі повторив аспірант і враз пригадав анонімного листа, якого прочитав у кабінеті професора. «Стривай, а може, це він автор того листа?» — майнула догадка. Та Борисенко промовчав. Треба пильніше придивитися до цього Жука.