Я попрощався з повноводним Нілом, із стародавніми пірамідами й таємничим сфінксом, з легендами про Цезаря й Клеопатру, з усім, чим пишається ця країна; попрощався мовчки, без сліз і прокльонів, тільки зітхнув, та й годі.
Вітер із суші спочатку надував паруси, але як тільки ми ввійшли в Суецький канал, враз ущух. Порт-Саїд, Суец… Низенькі голі береги, жовті піски, пекуче сонце і лише де-не-де поодинокі пальми… А де ж незаймані джунглі? Де леопарди, слони й крокодили, прудкі газелі й красуні зебри, довгошиї жирафи і люті леви? Де ж ті мавпи, що стрибають на кожній сторінці екзотичних романів про Африку? Щоб побачити якусь із цих тварин, треба пройти сотні кілометрів у глиб країни, а деяких і взагалі не зустрінеш, бо людина вже давно їх винищила. Багато страхіть читав я колись про Африку, і захоплюючі описи окриляли мою фантазію. Тепер же, побачивши цей материк зблизька — хоч не весь, а лише його куточок, — я розчарувався. Ні, не в Африці, а в тих, що пишуть екзотичні романи про Чорний континент, не маючи про нього ніякого уявлення. Земля разючих контрастів, де чергуються убогість і багатство природи, де серед пекучих пустель зеленіють прохолодні оазиси, скелясті гори переходять у непролазні джунглі, а жовті одноманітні хвилі дюн — у квітучі долини, де спеку дня змінюють нічні холоди,[3] земля незліченних багатств і неймовірної бідності — ось яка Африка!
Яхта повільно пливла водами Червоного моря. Вітер ані дихне. Море застигло. Воно зовсім не червоне, так само, як і наше Чорне море не чорне. І все-таки ці назви не є плодом примхливої фантазії старих географів; вони досить правильно визначають характер і особливості цих морів. Чорне море, наприклад, восени і взимку дуже бурхливе. Колись, ще до винаходу парової машини, воно було під час бурі дуже небезпечним для мореплавців. Багато кораблів затонуло в його глибинах, і тому стародавні мореплавці назвали море «чорним». Та й вода в ньому досить темна, особливо взимку. А Червоне море на мілині вздовж берега і справді забарвлене в червонуватий колір, особливо в затоці Тор. Дно затоки вкрите мікроскопічними водоростями, які виділяють клейку яскраво-червону речовину.
Над морем стояла тропічна спека.
Яхта містера Сміта, мов білокрила чайка, розрізала грудьми морську гладінь. На щоглі майорів строкатий англійський прапор. Блискучі мідні поручні на борту, синій капітанський місток, пофарбовані в жовтий колір щогли, елегантно мебльовані каюти хазяїна і салон для гостей свідчили про багатство і розкіш. Яхта була схожа на невеликий плавучий палац.
В салоні яхти містилась добре впорядкована бібліотека з п'ятисот красиво оправлених томів. Тут стояли поруч книги Байрона, Вудсворта, Мільтона, Шеллі, Томаса Моора… Щоправда, для містера Сміта важливішим був паркет на яхті, застелений коштовними килимами, і меблі з червоного дерева, обтягнуті чорною шкірою. Але найслабшим місцем Сміта залишалася все-таки кухня: тут усе виблискувало чистотою.
Так, містер Сміт створив собі казкові умови. Не дивно: маючи такі гроші, можна придбати що завгодно. Одного тільки бракувало англійцеві: безсмертя, — адже його ні за які гроші не купиш. Уявляю, як почував би себе містер Сміт, коли б хтось сказав, що трапиться з ним і його яхтою всього через декілька днів. Переляканий, він схопився б і гукнув капітанові: «Назад, до Суеца!» Але Сміт спокійно сидів із сигарою в зубах на м'якому дивані або напівлежав у шезлонгу на палубі в тіні шовкової парасолі і задумливо дивився на сині хвилі моря. Тільки три чоловіки мали право заходити в покої нашого хазяїна: капітан яхти, який тричі на день інформував його про кількість пройдених миль, повар, що тричі на день приносив йому їсти, і я як домашній лікар.
Наймані раби, що душилися в трюмі, як вівці в кошарі, тричі на день виходили на палубу подихати чистим повітрям. А решту часу вони лежали в трюмі, задихаючись від смороду й випарів. Легенький вітерець, що інколи приємно освіжав нас на палубі, до них не доходив. Вони були робочою худобою плантатора і мусили терпіти все мовчки, без нарікань. Коли робітників випускали на палубу, плантатор, гидливо скривившись, поспішав замкнутися в своїй каюті…
Минувши Суец, ми попливли понад африканським берегом, на якому височіли гірські хребти і зрідка траплялися привітні арабські села, що біліли на узгір'ях. Потім ми відійшли від африканського берега й попливли понад берегами Саудівської Аравії. Тут берег низький і піщаний, ніде не побачиш ні деревця, ні травинки. Вдалині, кілометрів за сімдесят від моря, синіють високі гори, тільки де-не-де вкриті бідною рослинністю. Взагалі Аравія — пустеля і через те малонаселена. Можна проїхати сотні кілометрів, не зустрівши на своєму шляху жодного селища.
3
Сахара — найбільша пустеля земної кулі. Середня зимова температура (січень) тут дорівнює –10 °C, а літня +40 °C. Але інколи влітку в Ін-Салаху, розташованому на південь від плоскогір'я Тадемаїт, спека досягає +56,3 °C, а в горах Тібесті бувають морози — 18 °C, як у середніх областях Європи.