Екватор ми перетинали на 73° східної довготи. До Кокосових островів лишалося ще близько двох з половиною тисяч кілометрів, і на всьому цьому шляху, як свідчила карта, не було жодного острова. Одноманітна картина океану почала вже набридати мені, але я тішив себе думкою, що на Кокосових островах з їх чудовою, розкішною тропічною рослинністю нудній одноманітності настане кінець.
Якось я запитав у капітана, що являють собою Кокосові острови.
— Нічого цікавого, — відповів він. — П'ять маленьких коралових островів. Але від багатьох інших безлюдних атолів ці острови відрізняються тим, що вони засаджені кокосовими пальмами. Через те й звуться Кокосовими. Люди зробили їх придатними для життя, побудували там селища. Без людей острови й досі були б голими безплідними скелями.
— А хто вперше посадив там кокосові пальми? — запитав я.
— Англієць, — не без гордощів сказав капітан. — Олександр Гер. У 1823 році він привіз на своєму кораблі з Батавії душ десять малайців — чоловіків і жінок — і створив на одному з островів плантацію кокосових пальм. Через три роки інший англієць — капітан Росе — оселився на другому острові. Гер дуже погано поводився з малайцями, і вони повтікали до Росса. А Гер лишився без робочої сили і незабаром виїхав з островів. Росе виявився не кращим за свого попередника, і малайці хотіли його вбити, але капітанова дружина-малайка врятувала його… Та все це дуже довга історія, чи варто вам її розповідати? Головне те, що один з п'яти островів тепер належить містерові Сміту. Щороку він кілька місяців живе на своєму острові. Як тільки в Англії випаде сніг, Сміт сідає на яхту й вирушає туди, щоб провести зиму на півдні. Він береже своє здоров'я, хоче довше насолоджуватися життям…
Капітан замовк і втупився очима в далечінь.
— Острови, певно, дуже красиві, — сказав я.
— Чому ви так гадаєте?
— Якщо містер Сміт живе там по кілька місяців щороку…
— Навпаки, вони зовсім некрасиві, — відповів капітан, — низькі, рослинність убога. Тільки кокосові пальми створюють тропічний пейзаж. Острови вулканічного походження — ті красиві: гори, долини, ріки, пишні рослини. А Кокосові острови — коралові.
— А дичина там є? — запитав я. — Наскільки я зрозумів, містер Сміт — завзятий мисливець.
— Так, він часто ходить на полювання в Англії, але на своєму острові — ніколи.
— Чому?
— Тому, що там водиться всього кілька порід птахів, та й тих мало. Містер Сміт міг би перебити їх за тиждень. Є кілька видів комах, є ще миші, завезені з Англії кораблями, які інколи заходять до лагуни, рятуючись від океанських бур. Оце й уся дичина.
Змальована капітаном картина аж ніяк не захоплювала мене. Я сподівався побачити на Кокосових островах розкішну тропічну рослинність, справжні джунглі, а виявилось, що кокосові пальми там — чи не єдиний вид дерев. А ліси та сади з однакових порід, якими б вони красивими не були, швидко набридають і вже не ваблять око. Мене втішала тільки думка про те, що я пробуду на Кокосових островах лише один рік…
На третій день після того, як ми перетнули екватор, подув рвучкий зустрічний вітер, і швидкість яхти набагато зменшилася.
— Коли ми доберемося до Кокосових островів, якщо будемо так повзти? — запитав я капітана.
— Через два тижні, не раніше. А з попутним вітром дісталися б значно швидше, — відповів старий моряк.
— А чому ви не заведете мотори?
— Нерви містера Сміта! Для Сміта час — це гроші, яких у нього — мов сміття, а нерви — життя, лічені роки. — І, окинувши поглядом небо, капітан стурбовано додав: — Щось горизонт затуманився, коли б урагану не було. В Індійському океані урагани страшні й дуже небезпечні.
Опівдні вітер несподівано вщух, паруси обвисли. На обрії з'явилися маленькі хмарки, які швидко зростали. Капітан не зводив з них очей, його обличчя стало суворим.
— Ходімо до містера Сміта, — сказав він і швидко попрямував до каюти хазяїна.
Містер Сміт, напівлежачи на дивані, курив сигару. Він навіть не поворухнувся, коли ми ввійшли.
— Насувається сильний ураган, сер, — стурбовано почав капітан. — Якщо налетить — поминай як звали і нас, і наше корито. Треба завести мотор і повернути на південь. Інакше потрапимо в саме пекло. Крім того, мені здається, що на південь від нас повинен бути острів, і ми можемо сховатися в його бухті.
— Що ви мелете, Стерн! — поблискуючи золотим зубом, сердито вигукнув містер Сміт. — Зупинили яхту при попутному вітрі тільки для того, щоб викупались оті з трюму, а тепер зібрались тікати від урагану, який вам просто привидівся. Яхта міцна, вона все витримає.