— Пане! Пане!
Грегоріс обернувся.
— А, чорт, то це ти. Як тобі тут ведеться, хлопче?
— Та… — махнув Тікірі рукою. — А як вам?
— Кепсько, — сплюнув Грегоріс. — Потрібні черевики.
— А навіщо? — здивувався Тікірі. Він уже помітив, що Грегоріс має на ногах щось подібне до двох рибин із роззявленими пащами — через те він, мабуть, і спотикається; а що сам Тікірі зроду ходив босий, то не бачив у цьому великого лиха.
— Навіщо! — розвів руками Грегоріс. — Аби справити враження! Маю шанс найнятися на корабель, тож не можу я бути схожий на справжнього обірванця. А цей твій проклятий Маккормік затявся на своєму — не дає на черевики, бо місяць тому сипнув мені кілька мідяків. Дідько б його забрав.
— А… а що, ви справді мусите поїхати? — сказав, затинаючись, Тікірі. Жахливо, їй-право: білі мерзотники присмокталися тут, як п'явки, а єдиний добрий з-поміж них збирається поїхати звідси.
— Мушу, малий, — сказав Грегоріс майже ніжно. — Мушу. Інакше мене закопають під пальмами, а мені любіше — під оливами.
Тікірі не знав, що це таке — оливи, але подумав: певно, то дуже гарні дерева, коли під ними хоче лежати такий чоловік, як Грегоріс. Мабуть, дуже високі, аж до неба.
— А… скільки коштують такі черевики?
Грегоріс усміхнувся:
— П'ять рупій вистачило б. У лахмітника!..
— Ну, то постривайте!
— Чого?
— Принесу гроші.
— Ти що! — крикнув Грегоріс. — Не дурій!
Але Тікірі вже мчав до будинку. Тихо прошмигнув до їдальні. Зачинивши двері, тремтів усім тілом. Що чинив — що він зараз учинить — було жахливо. Проте він підступав щораз ближче до порцелянової цукорниці, куди пані Маккормік клала гроші на дрібні витрати. Цукорниця стояла в замкненій заскленій шафі, але Тікірі знав, де ключ. Тієї хвилі, коли він нагнувся по ключа, коли лапав за ніжкою шафи, рипнули двері. Тікірі відсмикнув руку. Не підвів очей. Дивився на килим. Знав: це — кінець, і Грегоріс уже не матиме черевиків…
За п'ять хвилин Тікірі сидів у кабінеті, втупивши очі у фотокартку худорлявого англійського священика, що висіла на стіні й, певно, увічнювала риси попередника пана Маккорміка, — й казав собі подумки, що священики всі на один копил.
А вголос же він казав, що ні, що не хотів красти, що хотів тільки помилуватися килимом, бо той йому давно вже подобається.
— Дуже й дуже він мені подобається, — повторював Тікірі. — Він такий м'який…
Він перевів погляд на великого білого волохатого павука, котрий сидів на стіні коло фотокартки, й подумав собі, що якби цей павук мав докруж себе рямці, то, може, був би подібний до священика.
— Почекайте тут із ним, мій любий, — мовила пані Маккормік чоловікові. — Допитуйте його далі, але м'яко. Я вже примушу його сказати правду.
Вона вибігла з кабінету, а Тікірі дивився тепер на стіл пана Маккорміка, на свій самоцвіт і думав, що за той самоцвіт були б добрі черевики. За такий чудовий самоцвіт мали б бути чудові черевики, а мо' й дві пари.
— Якби ви, пане, вернули мені мого камінця, то я сказав би вам геть усе, — мовив Тікірі з надією.
Священик Маккормік звів брови і знов насупив їх:
— Твого камінця? Тобто як твого? Мені його дала пані.
— Але взяла його в мене!.. Тобто я їй його дав… Але не хотів…
— Що ти мелеш! — гнівно мовив священик. — Не знаєш, що це непристойно? Не знаєш, хто ти і хто пані Маккормік?!
— Знаю, — шепнув Тікірі й подумав, що Грегоріс і досі чекає, але вже, мабуть, не дочекається, піде геть у розбитих черевиках і завжди вважатиме, що він, Тікірі, брехав. Це було так страшно, що Тікірі заплакав.
— Не рюмсай мені тут! — гримнув священик. — Тепер уже пізно!
І Тікірі відчув, що вже справді пізно, бо Грегоріс уже напевно пішов. Або й не пішов, але це нічого не міняє, бо вічно чекати він не може, та й нічого від цього не матиме.
Тим часом вернулася пані Маккормік. Принесла келих із світло-фіолетовою рідиною. Обличчя в неї переможно сяяло: ця-бо випробована кольорова пастка враз ізловить кольорового злодія, не підведе, не збреше. І священик усміхнувся переможно: знав те чудо ще з Африки, де служив богові перед тим, як доля закинула його сюди.
— Так! — мовила пані врочисто. — А тепер, хлопче, випий. Це вельми чудова, могутня медицина! Як казав правду — не буде тобі нічого. Але як збрехав — умреш щонайдовше за чверть години!
Поставила келих на стіл перед Тікірі:
— Можеш іще, звісно, подумати й сказати правду.
Тікірі мовчав. Дивився на келих. В боці келиха, блискучому, ніби люстро, бачив свою голову — спотворену, видовжену, схожу на шишку, і сам собі здававсь огидним. Наче саламандра, занурена в фіолетову воду…